Розділ 9: Той, хто поруч

До ранку Рейна не сказала жодного слова про Міру.

Вона йшла поруч із Аріаном і магістром Северою вузькими підземними сходами, стискаючи загорнутий у тканину срібний ключ. Камінь під ногами був холодний, повітря — важке, а десь за їхніми спинами залишилися двері з трьома згаслими замками.

І напис.

ЧЕТВЕРТИЙ ЗАМОК УЖЕ СЕРЕД ВАС.

Ці слова крутилися в голові, наче отруєна голка.

Серед вас.

Серед кого?

Курсантів?

Викладачів?

Варти?

Чи серед тих небагатьох, кому Рейна вже почала довіряти?

Вона ненавиділа цю думку.

Ненавиділа так сильно, що хотілося кинути її об стіну й розбити, як дешевий глиняний пухирець.

Але думки не билися.

Вони поверталися.

Аріан ішов попереду, освітлюючи шлях тонким золотим сяйвом над долонею. Севера трималася трохи позаду, хоч після удару фон Крова мала вигляд людини, якій давно треба було сісти й хоча б кілька хвилин не рятувати світ.

Рейна кинула на неї погляд.

— Ви кульгаєте.

— Спостережливо.

— Це була моя м’яка версія питання: “ви зараз не впадете?”

— Не впаду.

— Так кажуть усі, хто через п’ять хвилин падає.

Севера зиркнула на неї втомлено.

— Панно Морвейн, якщо я знепритомнію, дозволяю вам тягнути мене за комір.

— Щедро. Я зворушена.

Аріан озирнувся.

— Севера, вам справді потрібна допомога?

— Мені потрібні відповіді, принце Торн. Допомога — потім.

— Відповіді не втечуть.

Рейна похмуро глянула на загорнутий ключ.

— Не була б такою впевненою.

Вони вийшли до старого входу під бойовим факультетом. Кам’яна стіна за ними зімкнулася, ховаючи підземний хід так, ніби його ніколи не існувало.

На поверхні Академія вже прокидалася.

Десь далеко дзвонив ранковий дзвін. У коридорах чулися кроки. Хтось сміявся, хтось поспішав на заняття, хтось, можливо, навіть думав, що новий день буде звичайним.

Рейна заздрила цим людям.

Трохи.

Потім згадала, що більшість із них пихаті нащадки вищих родів, і заздрість минула.

Севера зупинилася біля роздоріжжя.

— Ми не можемо повідомити Раду Академії, поки не зрозуміємо, хто саме причетний.

Аріан стиснув щелепу.

— Якщо четвертий замок серед нас, будь-яка інформація може потрапити до ворога.

— Саме так.

Рейна підкинула загорнутий ключ у руці.

— А ще в нас є чудова новина: фон Кров може бути будь-де, у будь-якій подобі або взагалі носити чуже обличчя.

Севера кивнула.

— Тому сьогодні ніхто не діє сам.

Аріан одразу подивився на Рейну.

Вона підняла брову.

— Що?

— Ти почула?

— Я чую краще, коли мені не дивляться в душу імператорським поглядом.

— Ти не дієш сама.

— Я подумаю над цим.

— Рейно.

— Добре, добре. Не дію сама. Яка трагедія для моєї репутації.

Севера перевела погляд на них обох.

— І ще одне. Нікому не довіряйте повністю.

Ці слова впали між ними важче, ніж мали б.

Рейна відчула, як згадка про Міру боляче стиснулася під ребрами.

Аріан помітив.

Звісно, помітив.

Останнім часом він надто часто помічав те, що вона намагалася сховати.

— Ми зрозуміли, — сказав він замість неї.

Севера кивнула.

— Я спробую перевірити ключ і старі записи про печаті. Ви двоє — поводьтеся звичайно.

Рейна пирснула.

— Ви знову нас бачили?

— На жаль.

Поводитися звичайно виявилося майже неможливо.

Рейна повернулася до своєї кімнати, коли сонце вже піднімалося над дахами Академії. Мундир був у пилу, на рукаві темніла пляма від старої підземної вологи, волосся вибилося з коси, а в очах стояла втома.

Міра сиділа на її ліжку.

Рейна застигла на порозі.

Дівчина підскочила.

— Де ти була? Я чекала всю ніч!

Її голос тремтів. Очі були почервонілі. На столі досі стояв мішечок із порошком срібної кропиви, який Рейна залишила їй для захисту. Недоторканий.

Міра не спала.

Справді хвилювалася.

Або дуже добре вдавала.

Ця думка була такою брудною, що Рейні стало гидко від самої себе.

— Гуляла, — сказала вона.

Міра втупилася в неї.

— У підземеллях?

Рейна завмерла.

— Чому ти так вирішила?

Міра вказала на її чоботи.

— На них чорний пил. Такий є тільки в старих нижніх рівнях. Я бачила його в лабораторії геомагії.

Рейна повільно зачинила двері.

— Ти стала дуже спостережливою.

— Я завжди була. Просто ти зазвичай занадто зайнята жартами, щоб помічати.

Це було настільки схоже на Міру, що Рейні захотілося видихнути.

Але вона не дозволила собі.

Нікому не довіряйте повністю.

Севера мала рацію.

І Рейна ненавиділа її за це.

Міра підійшла ближче.

— Щось сталося?

— У нас щодня щось стається. Я вже чекаю, коли стеля почне співати стародавні прокляття.

— Рейно.

Вона сказала це тихо.

Не як докір.

Як прохання.

Рейна відвернулася й почала знімати пояс із пухирцями.

— Я не можу все розповісти.

— Бо мені не довіряєш?

Рука Рейни завмерла на застібці.

Вона не обернулася.

— Бо чим менше ти знаєш, тим менше тобі загрожує.

— Це відповідь, яку дають люди, коли не хочуть сказати правду.

Рейна гірко посміхнулася.

— Ти точно навчилася в мене найгіршого.

Міра мовчала кілька секунд.

Потім сказала:

— Учора, після балу, до мене приходив Юліан Росс.

Рейна миттєво обернулася.

— Що?

— Він питав про тебе.

— Що саме?

— Чи ти говорила щось дивне. Чи маєш слабкі місця. Чи довіряєш мені.

Кімната стала холоднішою.

Рейна повільно зробила крок до неї.

— І що ти відповіла?