Розділ 8: Той, хто дихає під Академією

За металевими дверима дихало щось живе.

Не людина.

Не звір.

Навіть не дракон.

Цей подих був надто старий. Надто глибокий. Він проходив крізь камінь, крізь залізо, крізь самі кістки Академії, змушуючи повітря стискатися в грудях.

Рейна стояла перед дверима, стискаючи кинджал так міцно, що пальці заніміли.

Її амулет більше не був холодним.

Він палав.

А чорний знак на долоні пульсував у тому самому ритмі, що й подих за дверима.

Раз.

Раз.

Раз.

Наче щось там, у темряві, впізнало її.

— Що це? — тихо запитала вона.

Фон Кров усміхнувся.

— Те, що імперія поховала під красивою брехнею.

Аріан тримав меч перед собою. Золоте світло леза відбивалося в темних стінах підземелля.

— Відійди від дверей.

— Наказуєте мені, Ваша Високосте? — Декан трохи нахилив голову. — Як мило. Ви досі думаєте, що ваша корона щось означає тут, унизу.

Севера зробила крок убік, займаючи позицію так, щоб бачити і фон Крова, і двері.

— Кров, що ти зробив?

— Я? — він приклав руку до грудей. — Я лише допомагаю історії згадати себе.

— Ти служиш Ордену Чорного Сонця, — сказав Аріан.

Фон Кров повільно перевів на нього погляд.

— Ордену? Ні, мій принцу. Орден був лише уламком. Жалюгідною тінню тих, хто колись знав правду. Я не служу уламкам.

Рейна примружилася.

— Тоді кому служиш?

Його очі спалахнули темно-червоним.

— Тому, хто був тут до ваших імператорів. До ваших академій. До ваших законів. До того, як дракони вирішили назвати себе богами.

Двері здригнулися.

Зсередини пролунав низький звук.

Не рев.

Не стогін.

Щось середнє між ними.

Аріан напружився, і золоте полум’я побігло вздовж меча.

Фон Кров одразу посміхнувся ширше.

— Ось так. Зліться. Захищайте її. Давайте замкам саме те, чого вони потребують.

Рейна різко глянула на Аріана.

— Не слухай його.

— Я й не слухаю.

— Ні, слухаєш. Я бачу твоє обличчя. Ти зараз дуже хочеш перетворити його на купку попелу.

— І це було б справедливо.

— Так. Але йому саме це треба.

Аріан повільно вдихнув.

Полум’я на мечі трохи стихло.

Фон Кров клацнув язиком.

— Яке розчарування. Болотяна відьма тримає дракона на повідку.

Рейна зробила крок уперед.

— Любий Декане, якби я тримала його на повідку, він уже давно погриз би тобі улюблені чоботи.

Севера сухо сказала:

— Не провокуй його.

— Кого саме? У нас тут черга.

Фон Кров підняв срібний ключ із трьома зубцями.

— Ви досі не розумієте. Третій замок уже відкривається. Не через мою силу. Через вашу.

Його погляд ковзнув до Аріана.

— Кров вогню.

Потім до Рейни.

— Дитя чорного каменю.

Рейна відчула, як знак на долоні болісно стиснувся.

— Я не дитя твоїх проклятих загадок.

— Ні. Ти набагато більше. Ти замок, який навчили думати, що він людина.

Ці слова вдарили по ній сильніше, ніж мали б.

На мить світ хитнувся.

Кам’яні стіни підземелля зникли.

Перед очима спалахнуло видіння.

Чорна тканина.

Жіночі руки.

Голос, сповнений паніки:

Вона не повинна згадати раніше часу.

Потім інший голос. Холодний. Чоловічий.

Замок має відчинитися, коли дракон стане на коліна.

Рейна різко повернулася в реальність.

Аріан дивився на неї.

— Рейно?

— Я в порядку.

— Брешеш.

— Так. Але зараз не час ображатися на мою чесність.

Фон Кров підніс ключ до замка.

Севера миттєво кинула вперед рунічне лезо світла.

Але Декан лише розкрив долоню.

Перед ним спалахнув чорний щит, і руна Севери розсипалася іскрами.

— Ви справді думали, що я прийшов сюди без захисту?

Аріан зірвався з місця.

Його меч ударив у щит із такою силою, що підлога під ногами затремтіла. Фон Кров відступив на пів кроку, але не впав.

Темний щит витримав.

— Сильний, — прошепотів Декан. — Але все ще передбачуваний.

З тіней біля стін вирвалися чорні ланцюги.

Вони кинулися до Аріана.

Рейна розбила пухирець об підлогу. Зелений дим вибухнув між ними, і з каменю виросли товсті корені, перехоплюючи ланцюги.

— Севера! — крикнула вона. — Двері!

Магістр уже рухалася.

Вона наклала на металеві двері три захисні руни, але ті спалахнули й одразу почали тріскатися. З того боку щось тиснуло на них.

Щось величезне.

Рейна кинулася до неї.

— Що з замком?

— Він реагує на тебе, — сказала Севера. — І на Аріана.

— Прекрасно. Найгірша пара вечора знову в центрі подій.

Двері здригнулися.

Один із трьох отворів замка спалахнув чорним світлом.

Фон Кров засміявся.

— Перший зубець прийнятий.

Аріан обернувся.

— Рейно, назад!

— Ні!

— Це наказ!

— А це мій улюблений вид слів, які я ігнорую!

Вона поклала долоню з чорним знаком на двері.

Біль пройшов крізь руку до плеча. Рейна зціпила зуби, але не відступила. Її магія потекла в метал темно-зеленими жилами, намагаючись зупинити рух замка.

За дверима подих став голоснішим.

Глибшим.

Ближчим.

І тоді вона почула голос.

Не фон Крова.

Не Аріана.

Жіночий.

Той самий із видінь.

Рейно…

Вона завмерла.

— Ні, — прошепотіла вона.

Аріан миттєво опинився поруч.

— Що ти чуєш?

— Її.

— Кого?

Рейна ковтнула повітря.

— Не знаю.

Голос знову пролунав у голові:

Ти маєш згадати. Третій замок не можна тримати силою. Його тримають вибором.

Рейна заплющила очі.

— Що це означає?

Аріан поклав руку поверх її долоні на дверях.