Розділ 7: Обличчя під маскою

Після балу Академія вже не могла вдавати, що все гаразд.

На ранок бальна зала була зачинена. Біля дверей стояли двоє викладачів захисних рун і четверо вартових у темних обладунках. Студентам наказали не наближатися, не ставити зайвих питань і не розповідати про те, що сталося.

Звісно, саме тому про це говорили всі.

У їдальні шепіт стояв густіший за пару над гарячим чаєм.

— Кажуть, під залом була тріщина до самого підземного храму…

— Кажуть, відьма сама відкрила печатку…

— Ні, це принц. Його драконяча сила розбудила щось під Академією…

— А я чув, що вони разом викликали стародавнє прокляття…

Рейна сиділа за дальнім столом, поклавши поранену долоню на коліна, і похмуро дивилася на тарілку з кашею.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Учора я була просто болотяною відьмою. Сьогодні вже головна підозрювана в пробудженні підземного жахіття. Кар’єрний ріст.

Міра, яка сиділа поруч, підсунула до неї чашку чаю.

— Ти не винна.

— Це ти знаєш. Я знаю. Можливо, навіть принц знає, хоча в нього обличчя людини, яка підозрює навіть власне відображення. А от усі інші вже подумки спалили мене на площі.

Міра здригнулася.

Рейна помітила це й трохи пом’якшила голос:

— Образно, Міро. Не дивись так, наче я вже замовила дрова.

— Просто мені не подобається, як на тебе дивляться.

— Мені теж. Але це краще, ніж коли на мене дивляться голодні болотяні щури. В Академії хоча б пахне краще.

Міра не всміхнулася.

Її погляд опустився на руку Рейни.

— Знак болить?

Рейна розтиснула пальці.

На її долоні залишався тонкий чорний символ: маленьке коло з вертикальною лінією. Він не світився, не димів, не рухався. І саме це дратувало найбільше. Він виглядав майже невинно.

Але Рейна відчувала його.

Під шкірою.

Наче хтось залишив там крихітний уламок льоду.

— Терпимо, — сказала вона.

— Це означає “так”?

— Це означає, що я не померла й можу скаржитися. Отже, все ще добре.

Міра відкрила рот, щоб щось відповісти, але в їдальні раптом стало тихіше.

Рейна навіть не піднімала голови.

Вона вже знала, хто увійшов.

Аріан Торн мав дивовижний талант змушувати приміщення згадувати про власну поставу.

Розмови стихали. Спини випрямлялися. Погляди опускалися або, навпаки, ставали занадто уважними. Він ішов між столами у темному академічному мундирі, спокійний, холодний, бездоганний.

Та Рейна тепер бачила більше.

Легку напругу в плечах.

Тінь втоми під очима.

Занадто міцно стиснуту щелепу.

Він теж не спав.

Аріан зупинився біля її столу.

— Панно Морвейн.

Рейна повільно підняла очі.

— Ваша Вогненність.

Міра ледь не вдавилася чаєм.

Кілька курсантів за сусіднім столом різко замовкли.

Аріан на мить прикрив очі.

— Ти не можеш хоча б раз звернутися нормально?

— Можу. Але це буде поганим знаком. Усі подумають, що мене підмінили.

Він нахилився ближче й тихо сказав:

— Севера чекає нас.

Рейна взяла ложку й подивилася на кашу.

— А сніданок?

— Це важливо.

— Сніданок теж важливий. Людина з голодним шлунком приймає погані рішення.

— Ти й ситою приймаєш погані рішення.

— Бачиш? Значить, ризикувати не можна.

Аріан видихнув крізь ніс. Потім узяв із таці яблуко й поклав перед нею.

— Візьми з собою.

Рейна подивилася на яблуко.

Потім на нього.

— Це хабар?

— Це спроба пришвидшити тебе.

— Ти вчишся. Я майже пишаюся.

Вона підвелася, сховала яблуко в кишеню мундира й пішла за ним.

Міра тихо прошепотіла:

— Будь обережна.

Рейна озирнулася й підморгнула їй.

— Завжди.

Це була брехня.

Але Мірі зараз потрібна була саме вона.

Кабінет магістра Севери зустрів їх запахом гірких трав, старого пергаменту й напруження.

Севера стояла біля столу, розгорнувши карту Академії. Поруч із нею був капітан Каел Арден. Його обличчя виглядало суворішим, ніж зазвичай. На столі лежали уламки чорного каменю з бальної зали, а також кілька згорілих рунічних пластин.

Рейна помітила їх першою.

— Бар’єри зламали не ззовні, — сказала вона.

Севера підняла очі.

— Чому ти так вирішила?

Рейна підійшла ближче й узяла одну пластину двома пальцями.

— Край обпалений усередину. Наче руна сама себе з’їла. Якби бар’єр били ззовні, тріщина пішла б по зовнішньому контуру. А тут…

Вона перевернула пластину.

— Тут хтось заклав гниль у саму основу.

Каел похмуро кивнув.

— Наші руністи дійшли такого ж висновку.

Рейна посміхнулася.

— Приємно знати, що дорогі академічні руністи іноді наздоганяють болотяну відьму.

Аріан дивився на пластину холодно.

— Це міг зробити лише той, хто мав доступ до підготовки балу.

— Викладач, старший руніст або член адміністрації, — сказала Севера.

Рейна поклала пластину назад.

— Або Декан бойового факультету, який стояв біля колони й усміхався, поки всі панікували.

Каел різко глянув на неї.

— Ти впевнена?

— Я бачила.

Аріан стояв поруч дуже тихо.

Небезпечно тихо.

— Фон Кров, — сказав він.

Севера повільно склала руки на грудях.

— Обережно. Звинувачення проти Декана без доказів може обернутися проти вас.

— Він знав, — наполягала Рейна. — Коли тріщина відкрилася, він не був здивований.

— Не кожна людина, яка не панікує, винна, — сказала Севера.

— Ні. Але кожна людина, яка під час стародавнього прокляття усміхається, заслуговує хоча б на те, щоб її випадково замкнули в коморі з отруйною пліснявою.

Каел кашлянув.

— Це не офіційний метод слідства.

— Шкода. Він працює.

Аріан підійшов до карти.

— Де зараз фон Кров?