Розділ 6: Бал перед бурею

 Рейна не спала до світанку.

Вона сиділа на підлозі біля ліжка, спиною до стіни, з кинджалом у руці й поглядом, прикутим до вікна. Чорна лінія на склі давно зникла, але слово все ще стояло перед очима.

ПАМ’ЯТАЙ.

Наче це було так просто.

Наче пам’ять — це двері, які можна відчинити, якщо досить сильно захотіти.

Рейна стиснула амулет.

— Я б із радістю, — пробурмотіла вона. — Тільки ніхто не залишив мені інструкції.

За вікном срібне листя академічних дерев тремтіло від ранкового вітру. Десь у дворі вже дзвонили перші дзвони до занять, коридорами квапилися курсанти, а Академія знову вдавала, що вона — найбезпечніше місце в імперії.

Рейна тепер знала краще.

Уночі, після того дивного удару з-під землі, вона притулила вухо до підлоги й довго слухала.

Спочатку нічого.

Потім знову.

Глухий звук.

Важкий.

Повільний.

Наче щось велике торкалося каменю в глибині Академії.

Або хтось.

Вона не пішла перевіряти.

Не тому, що злякалася.

Вона просто була не дурна.

Іти самій у невідомі підземелля після появи проклятого напису, тіньового посланця й повідомлення на вікні — це вже не сміливість. Це бажання стати сумною історією, яку потім розповідатимуть першокурсникам.

Рейна не хотіла бути сумною історією.

Вона хотіла бути проблемою, яку всі запам’ятають.

У двері постукали.

Рейна миттєво підняла кинджал.

— Якщо ти проклята тінь — займи чергу. Я ще не снідала.

— Це я, — почулася з-за дверей Міра.

Рейна видихнула й опустила зброю.

— Тоді заходь. Але якщо тебе хтось прокляв, попередь одразу.

Міра відчинила двері й застигла на порозі.

Вона тримала в руках піднос із чаєм і булочками, але весь її погляд був прикований до кинджала.

— Ти спала з ножем?

— Ні, — Рейна підвелася з підлоги. — Я не спала взагалі. Ніж просто складав мені компанію.

Міра зайшла й зачинила двері.

— Це через те, що сталося вчора?

— Конкретизуй. У мене був насичений день. Проклятий напис, темна тінь, дивний архів, стародавній культ, принц, який іноді каже розумні речі. Моя психіка ще обирає, на що реагувати першим.

Міра поставила піднос на стіл.

— Ти жартуєш, коли тобі страшно.

Рейна завмерла.

— Ви з принцом домовилися повторювати це по черзі?

— Аріан теж це сказав?

— На жаль.

Міра тихо всміхнулася, але усмішка швидко зникла.

— Сьогодні всі говорять про Бал Вищих Родів.

Рейна взяла булочку й похмуро подивилася на неї, ніби та була винна у всіх бідах.

— Бал крові, — сказала вона.

Міра зблідла.

— Що?

Рейна зрозуміла, що сказала зайве.

— Нічого.

— Рейно.

— Просто… у нас є підстави думати, що сьогодні ввечері буде неприємно.

— Неприємно — це коли Юліан Росс читає вірші про честь свого роду, — прошепотіла Міра. — А ти говориш так, ніби хтось може постраждати.

Рейна не відповіла.

Міра сіла навпроти неї.

— Ти повинна сказати магістру Севері.

— Ми скажемо.

— “Ми”?

Рейна скривилася.

— Не роби таке обличчя.

— Ти маєш на увазі себе й Аріана?

— На жаль, так.

— Ви тепер працюєте разом?

— Ні. Ми просто одночасно втягнуті в одне прокляте пророцтво й поки що не вбили одне одного. Це різні речі.

Міра подивилася на неї дуже уважно.

— А ти йому довіряєш?

Рейна відкусила шматок булочки й довго жувала, виграючи час.

— Я довіряю його гордості, — сказала вона нарешті. — Він занадто впертий, щоб дозволити комусь зламати його гру.

— Це не відповідь.

— Це найкраще, що в мене є.

Міра кивнула, але її погляд залишився тривожним.

— Тоді будь обережна сьогодні на балу.

Рейна засміялася.

— Я не йду на бал.

Міра кліпнула.

— Що?

— Я не маю сукні, не маю бажання, не маю терпіння дивитися, як вищі роди вихваляються своїми гербами. І, головне, якщо там буде щось небезпечне, я краще підкрадуся з чорного входу.

— Рейно, це обов’язковий захід для всіх курсантів вищого курсу.

— Слово “обов’язковий” завжди викликало в мене бажання втекти через вікно.

Саме в цей момент у двері знову постукали.

Три рівні удари.

Рейна примружилася.

— Це вже не ти.

Міра встала.

— Може, посланець від магістра?

Рейна підійшла до дверей і різко відчинила їх.

На порозі стояла служниця Академії з великою білою коробкою в руках. На коробці був золотий герб імператорського дому Торнів.

Рейна повільно опустила погляд на герб.

Потім підняла очі на служницю.

— Ні.

Служниця розгубилася.

— Панно Морвейн?

— Що б це не було — ні.

— Це для вас.

— Тим більше ні.

Міра підійшла ближче, вже ледве стримуючи цікавість.

— Від кого?

Служниця простягнула коробку.

— Від Його Високості принца Аріана Торна.

Рейна заплющила очі.

— Я його вб’ю.

Міра тихо ахнула.

— Рейно!

— Трохи. Не смертельно. Просто виховно.

Вона забрала коробку, зачинила двері й поставила її на ліжко так обережно, ніби всередині могла бути отруйна жаба.

— Відкривай! — прошепотіла Міра.

— А якщо там пастка?

— У коробці з гербом імператорського дому?

— Саме там я б її й заховала.

Рейна дістала тонку голку, торкнулася нею стрічки. Нічого не сталося. Потім обережно відкрила кришку.

Усередині лежала сукня.

Рейна мовчала.

Міра теж.

Сукня була темно-зелена, майже чорна, з легким срібним візерунком по краях. Не пишна, не надто відкрита, не лялькова. Тканина спадала м’якими хвилями, а рукави були зроблені так, щоб не заважати рухам. У ній можна було не лише танцювати.