Розділ 5: Опівнічна галерея

Рейна довго дивилася на записку.

НЕ ДОВІРЯЙ ПРИНЦУ.

Три слова.

Лише три слова, написані тонкими чорними літерами на клаптику жовтуватого пергаменту. Але вони змінили повітря в кімнаті. Ще хвилину тому західне крило Академії здавалося їй просто занадто чистим, занадто дорогим і занадто чужим.

Тепер воно здавалося небезпечним.

Рейна повільно взяла записку двома пальцями й піднесла ближче до світла.

Звичайне чорнило.

Звичайний пергамент.

Жодної видимої руни.

Але вона не поспішала довіряти очам. У Сірому Рові саме ті речі, які виглядали звичайними, найчастіше кусалися першими.

Вона поклала записку на стіл, дістала з поясу маленький пухирець із прозорою рідиною й крапнула одну краплю на край пергаменту.

Папір зашипів.

Літери на мить спалахнули тьмяним сріблом, а тоді знову стали чорними.

Рейна примружилася.

— Отже, не така вже ти й проста, красуне.

Вона взяла чорну тканину, що лежала на подушці.

Стара.

Обпалена.

Срібна вишивка по краях місцями обірвалася, але знак усе ще було видно чітко: дракон, обвитий ліанами, і чорний камінь під ним.

Той самий символ.

Рейна провела пальцем по нитках.

У грудях стало неприємно важко.

Маґда колись розповідала їй про ніч, коли знайшла її біля старого колодязя. Про пожежу в Нижніх тунелях. Про дим, крики й чорну тканину, в яку було загорнуте немовля.

Але Рейна ніколи не бачила ту тканину.

Маґда казала, що спалила її.

Збрехала?

Чи хтось зберіг інший шматок?

Рейна стиснула клапоть у руці.

— Маґдо, — тихо сказала вона в порожню кімнату, — що ти від мене приховала?

Відповіді, звісно, не було.

Лише вітер постукав у вікно срібним листям дерева.

Рейна сховала тканину й записку під мундир, ближче до пояса. Потім загасила лампу, але не лягла. Сну в неї все одно не було.

До опівночі залишалося трохи більше години.

Достатньо часу, щоб передумати.

Або підготуватися.

Рейна обрала друге.

Вона перевірила кинджал, сховала в рукав тонку голку з висушеним сонним маком, повернула на пояс кілька пухирців і заплела волосся так, щоб воно не заважало рухатися. Академічний мундир вона залишила — не тому, що він їй подобався, а тому, що в темних коридорах синя тканина зливалася з тінями краще, ніж її світла сорочка.

Перед виходом Рейна ще раз торкнулася амулета.

Камінь був холодним.

Надто холодним.

— Не довіряти принцу, значить? — прошепотіла вона. — Чудова порада. Я й так нікому не довіряю.

Вона тихо відчинила двері й вислизнула в коридор.

Уночі Академія Вищих Елементів скидалася на зовсім інше місце.

Вдень вона була світлою, гучною, повною пихатих курсантів і викладачів, які ходили так, ніби кожен із них тримав у кишені частину істини. Уночі ж її коридори ставали довгими й порожніми. Мармур тьмянів. Портрети на стінах ніби стежили уважніше. А магічні ліхтарі світили слабше, залишаючи в кутах густі тіні.

Рейна рухалася безшумно.

Цього її навчила не Академія.

Цього її навчив Сірий Рів.

Там, якщо ти наступав на скрипучу дошку, тебе могли пограбувати, вкусити або втягнути у сварку двох п’яних чаклунів. Іноді все одразу.

Вона дісталася східної галереї за кілька хвилин до опівночі.

Аріан уже чекав.

Звісно, чекав так, ніби це не він прийшов порушувати наказ магістра, а весь світ спізнився на зустріч із ним.

Він стояв біля високого вікна, крізь яке падало місячне світло. Темний мундир сидів на ньому бездоганно. Золоте волосся було зібране назад, а на поясі висів рунічний меч.

Рейна зупинилася за кілька кроків.

— Ти прийшов раніше.

— Ти прийшла вчасно.

— Не звикай. Це випадковість.

Аріан ковзнув поглядом по її поясу.

— Ти взяла з собою половину лабораторії?

— Тільки ту половину, яка може врятувати мені життя.

— Севера сказала не розслідувати самостійно.

— Чудово, що нас двоє. Це вже не самостійно.

Він ледь помітно похитав головою.

— Ти завжди так виправдовуєш порушення правил?

— Ні. Іноді взагалі не виправдовую.

Рейна зробила крок ближче, уважно розглядаючи його обличчя.

— Ти нікому не казав про архів?

— Ні.

— Навіть своїм блискучим друзям із верхніх родів?

Аріан холодно подивився на неї.

— У мене немає блискучих друзів.

— О, яка трагедія. Принц без друзів. Майже хочеться пожаліти.

— Не треба.

— Не планувала.

Між ними повисла коротка тиша.

Рейна відчула, як під мундиром торкнулася шкіри схована записка.

Не довіряй принцу.

Вона уважно подивилася на Аріана.

Красивий. Небезпечний. Гордовитий. Занадто впевнений у собі.

Але коли біля проклятого напису Севера наказала забрати її, саме він сказав, що Рейна була з ним і не могла розбити кристал.

Навіщо?

Щоб використати її довіру?

Чи просто тому, що це була правда?

Рейна ненавиділа, коли правда й пастка виглядали однаково.

— Щось сталося, — сказав Аріан.

Вона здригнулася лише всередині. Зовні — посміхнулася.

— Звісно. Ми йдемо вночі до архіву через проклятий напис, старий культ і можливу пастку. Що саме тебе здивувало?

— Ти дивишся на мене інакше.

— Не лестощі. Я на всіх дивлюся підозріло.

— На мене — більше.

Рейна підняла брову.

— Може, це через твою приємну особистість.

Аріан зробив крок до неї.

— Рейно.

Він знову вимовив її ім’я так, ніби не хотів наказувати. І саме це дратувало найбільше.

— Після того, що сталося в західному крилі, довіра — розкіш, — сказала вона. — А я виросла там, де розкошів не було.

Аріан трохи пом’якшив погляд.

— Тоді не довіряй мені. Але дивись уважно. Моє обличчя, мої руки, мої рішення. Якщо я зраджу — ти побачиш.