Розділ 3: Відьма в Академії

Карета імператорської варти зупинилася перед воротами Академії Вищих Елементів рівно опівдні.

Рейна Морвейн одразу зненавиділа це місце.

Не тому, що воно було потворним. Навпаки — Академія виглядала занадто гарною. Непристойно гарною. Високі білі вежі тягнулися до неба, наче хотіли торкнутися самих богів. Мости зі світлого каменю висіли між корпусами, у повітрі плавали кришталеві ліхтарі, а навколо головної площі росли дерева з срібним листям.

Усе блищало.

Усе пахло чистотою, грошима й чужою зверхністю.

Рейна ступила на білий камінь двору й скривилася.

— Тут навіть бруківка виглядає так, ніби ніколи не бачила нормального бруду, — пробурмотіла вона.

Капітан Каел Арден, який супроводжував її від самого Сірого Рову, кинув на неї короткий погляд.

— Постарайтеся не ображати Академію в перші п’ять хвилин.

— Добре, — серйозно кивнула Рейна. — Почну з шостої.

Каел ледве помітно видихнув. Чи то з роздратування, чи то зі стриманого сміху — Рейна не зрозуміла. Але це її й не цікавило.

Вона роздивлялася двір.

Курсанти проходили повз групами. Усі в однакових темно-синіх мундирах із срібною вишивкою. Усі охайні, з рівними спинами й виразами облич, ніби народилися вже з правилами етикету в голові. Дехто зупинявся, помітивши її.

Рейна чудово знала цей погляд.

Так дивилися на щось брудне, що випадково занесли в дім на підошві чобота.

На ній не було академічного мундира. Лише її звичні шкіряні штани, потерті чоботи, темна сорочка, пояс із пухирцями та травами й кинджал біля стегна. Волосся вона зібрала недбало, але кілька пасом усе одно вибивалися й спадали на обличчя.

Виглядала вона зовсім не так, як дівчата з вищих родів.

І саме це їй подобалося.

— Це вона? — прошепотів хтось неподалік.

— Відьма з Нижнього Кварталу?

— Кажуть, вона отруїла трьох людей за одну ніч.

— Кажуть, вона розмовляє з болотяними щурами.

Рейна повернула голову до групки курсантів і широко посміхнулася.

— Не розмовляю, любі. Я ними командую.

Курсанти миттєво замовкли.

Каел тихо сказав:

— Ви справді не можете мовчати?

— Можу. Але навіщо позбавляти людей радості спілкування зі мною?

Вони рушили до головного корпусу.

Двері Академії були високі, із темного дерева, оздобленого срібними рунами. Коли Рейна наблизилася, руни спалахнули м’яким світлом. Вона відчула, як магія ковзнула по її шкірі, перевіряючи походження, силу, наміри.

Її амулет холодно здригнувся.

Рейна завмерла на пів кроку.

Каел помітив.

— Щось не так?

— У вас тут двері надто допитливі.

— Захисні гліфи. Вони сканують кожного, хто входить.

— Передай їм, що якщо ще раз полізуть так глибоко, я начаклую їм лишай.

Каел відкрив рота, але не встиг відповісти.

Двері розчинилися.

У просторій залі на них уже чекали.

Лорд фон Кров стояв біля широких сходів, що вели на другий поверх. Його чорний мундир із криваво-червоними нашивками виглядав бездоганно. Обличчя було спокійним, майже привітним, але Рейна відчула небезпеку ще до того, як він заговорив.

Так пахнуть не люди.

Так пахнуть пастки.

— Рейна Морвейн, — промовив він. — Академія Вищих Елементів вітає вас.

— Я вже відчула, — сказала вона, роздивляючись залу. — Особливо гостинні двері. Майже облизали.

Каел тихо кашлянув.

Фон Кров лише ледь усміхнувся.

— Ваше почуття гумору відповідає звітам.

— А про мене вже є звіти? Я зворушена.

— Усі нові курсанти проходять перевірку.

Рейна зробила крок ближче й уважно подивилася на нього.

— І що ж написано в моєму?

— Що ви небезпечна, некерована, груба, схильна до порушення правил і маєте нестандартний магічний талант.

Вона поклала руку на серце.

— Нарешті хтось оцінив мої сильні сторони.

Фон Кров нахилив голову.

— Тут ваші вуличні звички не матимуть сили.

Рейна посміхнулася.

— А ваші палацові правила не матимуть сили наді мною.

На мить між ними повисла тиша.

Каел перевів погляд з одного на іншу. Він явно зрозумів, що залишати цих двох у одному приміщенні без нагляду — погана ідея.

Фон Кров першим відступив.

— Вам видадуть форму, розклад і кімнату в західному крилі. Сьогодні — вступне заняття з бойової інтеграції стихій. Не запізнюйтесь.

— А якщо запізнюся?

— Академія має дисциплінарну систему.

— А я маю поганий характер. Подивимось, що переможе.

Фон Кров знову усміхнувся.

Ця усмішка Рейні зовсім не сподобалася.

— Побачимо, панно Морвейн. Дуже скоро побачимо.

Кімната в західному крилі виявилася чистою, просторою і жахливо нудною.

Біле ліжко.

Біла шафа.

Білий письмовий стіл.

Велике вікно з видом на академічний сад.

Рейна стояла посеред кімнати з таким виразом обличчя, ніби її щойно образили особисто.

— Тут немає жодної тріщини на стіні, — сказала вона. — Як тут взагалі жити?

На ліжку лежав темно-синій мундир Академії. Акуратно складений. Ідеальний. І явно дорогий.

Рейна підняла його двома пальцями.

— Красень. Шкода буде зіпсувати.

Вона переодяглася без особливого захвату. Мундир сидів на ній добре, навіть занадто добре. Темно-синя тканина підкреслювала її темне волосся й гострі риси обличчя, срібна вишивка на рукавах мерехтіла при кожному русі.

Рейна подивилася на себе в дзеркало.

— Огидно пристойно.

Потім вона зняла пояс із пухирцями, подумала кілька секунд і все ж таки застебнула його поверх мундира.

Кинджал теж залишила.

— Ось тепер краще.

У двері постукали.

— Відчинено, якщо ти не вбивця, — сказала вона. — Якщо вбивця, теж відчинено, але попереджаю: день у мене складний.

Двері обережно прочинилися.

На порозі стояла дівчина з коротким рудим волоссям, веснянками й великими зеленими очима. Вона тримала в руках стос книжок і виглядала так, ніби одночасно хотіла зайти й утекти.