Розділ 2: Істинний Дракон

У Верховному Палаці Олінтіума навіть повітря поводилося так, ніби мало титул.

Воно було сухе, холодне й пахло полірувальним воском, старими чарами та золотом, якого тут було забагато навіть для імператорського смаку. У мармурових коридорах не можна було просто йти — кожен крок відлунював так чітко, ніби палац одразу заносив його до невидимого протоколу.

На стінах мерехтіли гліфи. Вони стежили за слугами, гостями, радниками й, судячи з усього, за кожним, хто мав нахабство дихати без дозволу.

Аріан Торн ненавидів це місце саме за це. Тут навіть ненавидіти треба було пристойно.

Він стояв посеред тренувальної зали, важко дихаючи після чергового удару сили. Його золоте волосся, яке зазвичай лежало ідеально, тепер було розпатлане. Синій шовковий мундир із гербом роду Торнів лежав на лавці, а сам Аріан залишився в тонкій білій сорочці, що прилипла до тіла після виснажливого тренування.

Його бурштинові очі палали внутрішнім жаром. Вертикальні зіниці звузилися, перетворившись на тонкі темні леза.

Навколо нього лежали уламки чотирьох залізних големів-стражів.

Ще кілька хвилин тому вони рухалися, атакували, підлаштовувалися під його стиль бою. Тепер від них залишилися лише обвуглені фрагменти металу, розкидані по білому каменю підлоги.

Аріан навіть не використав рунічний меч.

Одного спрямованого вибуху внутрішнього драконячого жару вистачило, щоб знищити їх усіх.

Він повільно видихнув. Повітря перед його губами затремтіло від спеки.

— Ваша Високосте, — почувся від дверей сухий голос, — ви знову перевищили допустимий рівень первісної сили.

Аріан не обернувся. Ще б пак. У цьому палаці навіть його дихання, здається, мало допустимий рівень.

— Големи витримали майже три хвилини, — сказав він. — Для заліза це непоганий результат.

— Для тренувальної зали — катастрофічний.

— Тоді замовте кращу залу.

Лорд фон Кров увійшов без поспіху. Ідеально відпрасований чорний мундир, криваво-червоні нашивки, обличчя людини, яка навіть посеред пожежі спершу перевірила б правильність звертання.

Аріановому дракону він не подобався. Аріан, на диво, був із ним згоден.

— Моя сила не потребує твоїх лімітів, Декане, — холодно сказав принц.

Він узяв із лавки рушник і витер шию та обличчя. Кілька золотистих іскор ще пробігали по його пальцях, зникаючи під шкірою.

Фон Кров не змінив виразу обличчя.

— Ліміти існують не для того, щоб принижувати вашу силу, Ваша Високосте. Вони існують, щоб вона не знищила все навколо.

Аріан повільно повернувся до нього.

— Те, що не витримує моєї сили, не заслуговує стояти на моєму шляху.

Декан мовчав кілька секунд.

— Саме такий підхід і турбує Імператора.

При згадці про батька обличчя Аріана стало жорсткішим.

— Мій батько слабшає з кожним днем, — сказав він. — Рада Лордів шепочеться по кутках, наче зграя щурів, що відчула запах крові. Вони чекають помилки. Чекають слабкості. Чекають, коли рід Торнів похитнеться.

Він зробив крок уперед.

Навіть без мундира, навіть після виснажливого тренування, Аріан залишався тим, ким народився: спадкоємцем імперського трону, носієм давньої драконячої крові й майбутнім правителем Олінтіума.

— Тому мені потрібна повна готовність, — продовжив він. — А не твої паперові обмеження.

Фон Кров знову схилив голову.

— Саме тому Імператор ухвалив рішення.

Аріан насторожився.

— Яке ще рішення?

На губах декана з’явилася ледь помітна посмішка. Така тонка, що більшість людей її б не помітила.

Аріан помітив.

— Ви вирушаєте до Академії Вищих Елементів, — промовив фон Кров. — Офіційно — для завершення вищого курсу стратегії та інтеграції стихій.

— А неофіційно?

— Серед курсантів вищих родів назріває заколот.

У залі стало тихіше. Навіть магічні гліфи на стінах ніби приглушили своє світіння.

— Хтось зливає інформацію про переміщення королівської гвардії, — продовжив декан. — Хтось передає відомості про стан Імператора. Хтось дуже обережно, але впевнено готує ґрунт для удару.

Пальці Аріана стиснулися. На шкірі проступила тонка золотиста луска. Від його руки пішов жар, і край рушника почав тліти.

— Ім’я, — коротко наказав він.

— Поки що лише підозри. Але Юліан Росс, син генерала Росса, нещодавно дозволив собі необережний натяк.

— Який саме?

Фон Кров підняв очі.

— Він сказав, що незабаром престол Торнів похитнеться.

Усередині Аріана щось спалахнуло. Його голос став нижчим. У ньому з’явилося глибоке драконяче відлуння.

— Хтось наважився зазіхнути на корону мого батька?

Гліфи на стінах затремтіли. У повітрі запахло розпеченим металом.

— Я спалю кожного, хто підніме руку на рід Торнів.

— Саме тому в Академії ви діятимете обережно, — рівно сказав фон Кров. — Без особистої армії. Без королівської гвардії за плечима. Без права одним наказом змусити половину курсантів стати на коліна.

Аріан повільно примружився.

— Ти хочеш, щоб я грав роль звичайного курсанта?

— Курсанта вищого рангу, — уточнив декан. — Ваше походження приховати неможливо. Але ваша справжня мета має залишитися таємницею.

Аріан коротко засміявся. У цьому сміху не було веселощів.

— Якщо серед них є зрадник, він сам видасть себе. Достатньо буде натиснути в потрібному місці.

— Обережно, Ваша Високосте. Не кожного ворога можна перемогти силою.

Аріан підійшов до лавки й узяв мундир. Золоті ґудзики холодно блиснули в світлі гліфів.

— Так говорять ті, кому сили бракує.

Фон Кров не відповів одразу.

Він спостерігав, як принц застібає мундир і повертає собі той бездоганний вигляд, якого від нього чекала вся імперія: рівна спина, холодний погляд, жодної зайвої емоції на обличчі.

Але декан бачив більше.

Напругу в плечах. Ледь помітну тінь тривоги, що з’являлася щоразу, коли мова заходила про Імператора. І силу, яка сиділа під шкірою Аріана надто близько до поверхні.