Розділ 1: Відьма із Сірого Рову

Сірий Рів прокидався не з першими променями сонця, а з першим криком.

Десь унизу сварилися торговці. Хтось лаявся через зниклий гаманець, хтось гнав із порога п’яного сусіда, а з вузьких провулків тягнуло запахом мокрого каменю, диму, дешевої юшки й старої магії.

Рейна сиділа на карнизі третього поверху, звісивши одну ногу над вулицею, і ліниво підкидала в повітря свій улюблений кинджал. Лезо було зазубрене, негарне, зате надійне. Вона ловила його за руків’я, навіть не дивлячись. Так само легко, як інші люди ловили монету чи яблуко.

Вітер куйовдив її довге темно-каштанове волосся. Воно пахло сушеною м’ятою, полином і димом від трав, що всю ніч тліли в її лабораторії.

На Рейні були шкіряні штани, зручні для бігу по дахах, і вільна сорочка, накинута недбало, ніби вона вдягалася не для пристойності, а для того, щоб не замерзнути. У Сірому Рові ніхто не дивився на етикет. Тут цінували інше: швидкі ноги, гострий язик і вміння вижити.

Рейна мала все це.

А ще — трохи магії, якої вистачало, щоб інші трималися від неї на відстані.

— Гей, відьмо! — знизу пролунав хрипкий голос.

Вона не одразу опустила погляд. Спершу ще раз підкинула кинджал, дозволила йому блиснути у повітрі й лише тоді спіймала.

— Якщо це знову хтось прийшов просити любовне зілля, я сьогодні не в настрої, — голосно сказала вона.

— Барнабі сказав, що твоє зілля від магічної трясучки знову подорожчало!

Рейна нарешті подивилася вниз.

У провулку стояв Шрам — один із місцевих здирників Ради Трущоб. Кремезний, широкоплечий, із перекошеним від злості обличчям. За його спиною маячили ще двоє. У руках вони тримали важкі залізні дубини, а на обличчях — тупу впевненість людей, які звикли брати силою все, що їм подобалося.

Рейна повільно підвелася на карнизі. Вона стояла на самому краю, ніби це був не третій поверх, а звичайний поріг.

— Шраме, дорогенький, — солодко протягнула вона. — Моє зілля вариться на основі підземного моху. Я особисто збираю його в норах болотяних щурів-переростків. Якщо тобі не подобається ціна, можеш піти й назбирати сам.

Шрам скривився.

— Не грайся зі мною, відьмо.

— Я й не граюся. Для гри ти надто нудний.

Один із його посіпак засміявся, але миттю замовк, коли Шрам кинув на нього важкий погляд.

— Ти забула, хто тут встановлює правила? — прогарчав він.

Рейна посміхнулася. У цій посмішці не було тепла.

— Ні. Просто ви досі думаєте, що ці правила стосуються мене.

Шрам вихопив тесак і зробив крок до дверей її лабораторії.

— Ламайте двері, — кинув він своїм людям. — Перевернемо її кубло. Заберемо зілля, трави, монети. А відьму навчимо поваги.

Рейна навіть не здригнулася.

Навпаки, її очі спалахнули небезпечним азартом.

— Ох, хлопчики, — промовила вона майже весело. — Ви справді вибрали неправильний ранок.

Її рука ковзнула до патронташа на поясі. Вона витягла маленький глиняний пухирець із каламутною зеленою рідиною всередині. На мить пляшечка блиснула в повітрі, а потім полетіла вниз просто під ноги бандитам.

— Вуличне правило номер один, — крикнула Рейна. — Ніколи не приходьте з ножем на розбірки з відьмою.

Вона клацнула пальцями й прошепотіла коротку руну.

Пухирець розлетівся з різким тріском.

Зі щілин між камінням вирвалися товсті пагони болотяного плюща. Вони блискавично обплели ноги Шрама та його людей, змусивши їх застигнути на місці. Листя розкривалося одне за одним, випускаючи густий фіолетовий дим.

Бандити закашлялися.

— Що це?! — захрипів один із них, намагаючись вирватися.

— О, не хвилюйся, — сказала Рейна, легко стрибаючи з карниза.

Вона впала з третього поверху так, ніби спускалася сходами. За мить до землі під її ногами спалахнула прозора повітряна хвиля, пом’якшивши падіння. Рейна приземлилася перед Шрамом, випросталася й поправила рукав сорочки.

— Це не смертельно, — продовжила вона. — Якщо, звісно, не смикатися. А ви, як бачу, дуже любите смикатися.

Шрам люто втупився в неї.

— Ти пошкодуєш.

Рейна підійшла ближче. Її усмішка стала тонкою, майже лінивою. Вона підняла кинджал і легенько торкнулася ним застібки на його поясі.

— Шраме, я шкодую щодня. Про погану каву. Про зіпсовані трави. Про те, що досі не купила нову алхімічну реторту. Але про тебе? Ні. Ти навіть у список моїх помилок не потрапиш.

Одним рухом вона зрізала гаманець із його пояса й підкинула в руці.

— Це компенсація за розбитий пухирець, зіпсований ранок і твоє неприємне обличчя біля моїх дверей.

— Ти крадеш у Ради Трущоб? — прошипів він.

Рейна нахилилася ближче.

— Ні, любий. Я беру плату за урок.

Вона клацнула пальцями.

Плющ відпустив бандитів так різко, що ті ледь не попадали на землю. Шрам хитнувся, але втримався. Його люди вже не виглядали такими впевненими.

— Передай своїй Раді, — сказала Рейна тихо, — що наступного разу я буду менш гостинною.

Шрам відкрив рот, ніби хотів щось відповісти, але передумав. Він кинув на неї погляд, повний злості й страху, а потім розвернувся.

— Ходімо, — буркнув він до своїх.

Бандити поспішили геть, кашляючи й спотикаючись на слизькому камінні.

Рейна задоволено зважила гаманець у долоні. Усередині дзвякнули монети.

— Нарешті, — пробурмотіла вона. — Моя реторта сама себе не купить.

Вона вже хотіла повернутися до лабораторії, коли над головою щось загриміло.

Не грім.

Звук був глибший. Старший. Наче саме небо тріснуло від напруги.

Рейна повільно підняла голову.

Над Сірим Ровом розірвалася золота блискавка.

Вона прорізала чисте небо, хоча хмар не було. На мить вузькі провулки спалахнули теплим сяйвом, а в калюжах відбився Верхній Квартал — далекий, білий, майже недосяжний.

Там, за мурами й охороною, височіли мармурові шпилі Імператорського палацу.