Розділ 1: Відьма із Сірого Рову

 Сірий Рів прокинувся не з першим променем сонця, а з пронизливого крику.

Унизу розлючено з’ясовували стосунки торговці. Хтось горлав про вкрадений гаманець, хтось гримів на п’яного сусіда, виганяючи того з власного порогу, а вузькі провулки тягнули вгору запах мокрого каменю, диму, дешевої юшки й чогось гіркувато-магічного, що в’їдалося в стіни роками.

Рейна сиділа на краю дерев’яної покрівлі, звісивши одну ногу просто над вулицею. Ліниво, ніби граючись, вона підкидала в повітря старий кинджал із зазубреним лезом: непоказний, трохи кривий, зате безвідмовний. Пальці щоразу ловили руків’я легко й упевнено — так, наче це була не зброя, а обіграна монета.

Знизу хтось крикнув так голосно, що з найближчих дахів злякано злетіли ворони.

— О, почалося, — пробурмотіла Рейна собі під ніс. — День ще не встиг нормально зіпсуватися, а вони вже стараються.

Вітер ворушив її довге темно-каштанове волосся, у якому ще тримався запах сушеної м’яти, полину й трав, що всю ніч тліли в її маленькій лабораторії. З одягу на ній була вільна сорочка, недбало накинута поверх шкіряних штанів. Від ранкового холоду вона захищала краще, ніж від допитливих поглядів сусідів, але Рейну це хвилювало приблизно так само, як моральні якості місцевих щурів.

Тобто ніяк.

У Сірому Рові ніхто особливо не переймався манерами чи зовнішнім виглядом. Тут цінувалися інші речі: швидкі ноги, гострий язик і вміння вижити там, де новачки за тиждень втрачали гаманець, гордість і бажання сперечатися.

Рейна володіла всім цим. А ще дрібкою магії. Не такою, щоб розносити будинки чи кидати блискавки в кожного, хто криво подивився, але достатньою, щоб більшість розумних людей трималася від неї на пристойній відстані.

Нерозумні, звісно, траплялися частіше.

Знизу пролунав хрипкий голос:

— Гей, відьмо!

Рейна не поспішала відповідати. Спершу ще раз підкинула кинджал, спостерігаючи, як лезо блиснуло в ранковому світлі, а тоді зловила його за руків’я.

— Якщо хтось прийшов за любовним зіллям — я не в настрої! — кинула вона через плече, навіть не повертаючи голови. — І одразу попереджаю: на дурнів воно не діє. Я перевіряла.

— Барнабі казав, що ти знову підняла ціну на зілля від магічної трясучки!

Рейна нарешті глянула вниз.

У вузькому провулку стояв Шрам — один із вимагачів Ради Трущоб. Кремезний чолов’яга з широкими плечима, збитими кулаками й обличчям, на якому лють, здається, давно оселилася й почувалася як удома. Позаду нього тупцювали двоє посіпак із залізними дубинами. Обидва намагалися виглядати грізно, але один раз у раз косився на дах, а другий занадто міцно стискав руків’я дубини.

Рейна знала цей погляд.

Люди, які приходили до відьми з погрозами, завжди спершу згадували, що відьма — це не просто слово для прикраси.

Вона повільно випросталася на повний зріст, ніби висота була для неї не загрозою, а зручною сценою для ранкової розмови.

— Шраме, любчику, — промовила вона солодко. — Моє зілля виготовляється з болотяного моху, який я власноруч збираю в норах болотяних щурів-переростків. Вони, між іншим, кусаються. Ще там потрібен попіл нічного кореня, три краплі роси з могильника й терпіння, якого в мене з кожним днем меншає. Як гадаєш, це має коштувати дешевше?

Шрам скривився.

— Не грайся зі мною, дівко.

— Я й не граюся, — Рейна злегка нахилила голову. — Коли я граюся, люди зазвичай або сміються, або тікають. Ти поки що просто псуєш мені ранок.

Один із посіпак хмикнув, але одразу замовк, коли Шрам кинув на нього важкий погляд.

— Рада Трущоб вирішила, що ти платитимеш більше, — сказав він. — За захист.

Рейна кліпнула.

— За який саме? Від вас?

— Від неприємностей.

— Тобто знову від вас.

У провулку стало тихіше. Навіть торговці, які ще мить тому сварилися через гаманець, притихли й удавали, що дуже зайняті своїми ящиками, кошиками та власним виживанням.

Рейна зітхнула так, ніби їй щойно запропонували не погрозу, а погано зварену кашу.

— Шраме, передай своїй Раді, що я вже плачу податок.

— Кому?

— Життю. Щодня і власними нервами.

Вона прокрутила кинджал у пальцях і присіла на краю покрівлі. Вітер підхопив її сорочку, волосся впало на щоку, але Рейна навіть не прибрала пасмо. Лише усміхнулася — не широко, не весело. Так усміхалися люди, які давно навчилися бити першими, навіть якщо ще не підняли руки.

— А якщо серйозно, — додала вона м’якше, — я не плачу за захист тим, хто сам потребує оберегу від власної дурості.

Шрам зробив крок уперед.

Під його чоботом хлюпнула калюжа. На воді раптом розійшлися темні кола, хоча ніхто її не торкався. Посіпаки завмерли.

Рейна ліниво опустила погляд на провулок.

— Ой, — сказала вона. — Здається, вулиця тебе не любить.

Калюжа під ногами Шрама заворушилася. З мутної води піднявся тонкий чорний димок і обвив його чобіт, ніби старий кіт, який знайшов тепле місце. Тільки цей “кіт” тихо шипів.

Шрам зблід, але не відступив.

— Прибери.

— А “будь ласка”?

Його щелепа напружилася.

— Прибери. Будь ласка.

— Бачиш? — Рейна всміхнулася вже майже щиро. — Манери. У Сірому Рові це рідкість, тому треба берегти.

Вона клацнула пальцями. Димок розтанув, калюжа знову стала звичайною брудною водою, а Шрам так різко відсмикнув ногу, ніби земля під ним збиралася відкусити ще й другу.

— Це ще не кінець, відьмо, — просичав він.

— Дуже шкода, — зітхнула Рейна. — Я вже майже повірила, що день налагоджується.

— Ти забула, кому тут підкоряються? — Шрам говорив тихіше, ніж раніше, але від цього його голос звучав тільки неприємніше.

— Ні, — Рейна посміхнулася самим краєчком губ. — Просто ти забув, що я не з тих, хто підкоряється.

Один із посіпак пирснув, але одразу затулив рота кулаком, коли Шрам повернув до нього голову. Другий удав, що дуже уважно роздивляється власну дубину.