Розділ 6: Маска падає

 У підземній залі запанувала тиша.

Фон Кров повільно спустив капюшон.

Його обличчя залишалося спокійним.

Ні страху.

Ні хвилювання.

Ні здивування.

Наче саме на цей момент він і чекав.

— Зізнаюся, ви перевершили мої очікування, — промовив декан.

Аріан зробив крок уперед.

— Це ти вбив Юліана?

— Ні.

— Брешеш.

— Я сказав правду.

Фон Кров усміхнувся.

— Але я знав, що він помре.

Рейна відчула, як поруч напружився Аріан.

Температура в залі різко піднялася.

По руках принца почала проступати золота луска.

— Обережно, драконе, — тихо сказала вона.

— Він визнав свою провину.

— Ні.

Рейна не відводила погляду від декана.

— Він визнав лише те, що щось знає.

Фон Кров коротко плеснув у долоні.

— Розумна дівчинка.

— Я знаю.

— Самовпевнена.

— І це теж знаю.

На мить його очі блиснули цікавістю.

— Тепер я розумію, чому ти така небезпечна.

— А я вже зрозуміла, чому тебе бояться.

Посмішка декана стала ширшою.

— Бояться? Ні, Рейно. Вони ще не знають, чого варто боятися.

Раптом підлога під ногами здригнулася.

Червоні кристали навколо спалахнули.

Один.

Другий.

Третій.

Уся зала наповнилася темним світлом.

— Що ти зробив? — різко запитав Аріан.

— Те, що мав зробити ще багато років тому.

Карта Імперії над вівтарем ожила.

Червоні мітки почали поширюватися по всіх провінціях.

Наче хвороба.

Наче отрута.

Наче війна.

І тоді Рейна побачила це.

У самому центрі карти.

Знак.

Чорне сонце.

Той самий символ, що був на дверях.

— Орден Порожнечі, — прошепотіла вона.

— Нарешті, — задоволено сказав фон Кров. — Хоч хтось із вас починає розуміти.

Аріан витягнув меч.

Його лезо спалахнуло золотим полум'ям.

— Закінчуй цей спектакль.

— Із задоволенням.

У наступну мить кристали вибухнули.

Темрява ринула до них живою хвилею.

І почалася битва.