У підземній залі запанувала тиша.
Фон Кров повільно спустив капюшон.
Його обличчя залишалося спокійним.
Ні страху.
Ні хвилювання.
Ні здивування.
Наче саме на цей момент він і чекав.
— Зізнаюся, ви перевершили мої очікування, — промовив декан.
Аріан зробив крок уперед.
— Це ти вбив Юліана?
— Ні.
— Брешеш.
— Я сказав правду.
Фон Кров усміхнувся.
— Але я знав, що він помре.
Рейна відчула, як поруч напружився Аріан.
Температура в залі різко піднялася.
По руках принца почала проступати золота луска.
— Обережно, драконе, — тихо сказала вона.
— Він визнав свою провину.
— Ні.
Рейна не відводила погляду від декана.
— Він визнав лише те, що щось знає.
Фон Кров коротко плеснув у долоні.
— Розумна дівчинка.
— Я знаю.
— Самовпевнена.
— І це теж знаю.
На мить його очі блиснули цікавістю.
— Тепер я розумію, чому ти така небезпечна.
— А я вже зрозуміла, чому тебе бояться.
Посмішка декана стала ширшою.
— Бояться? Ні, Рейно. Вони ще не знають, чого варто боятися.
Раптом підлога під ногами здригнулася.
Червоні кристали навколо спалахнули.
Один.
Другий.
Третій.
Уся зала наповнилася темним світлом.
— Що ти зробив? — різко запитав Аріан.
— Те, що мав зробити ще багато років тому.
Карта Імперії над вівтарем ожила.
Червоні мітки почали поширюватися по всіх провінціях.
Наче хвороба.
Наче отрута.
Наче війна.
І тоді Рейна побачила це.
У самому центрі карти.
Знак.
Чорне сонце.
Той самий символ, що був на дверях.
— Орден Порожнечі, — прошепотіла вона.
— Нарешті, — задоволено сказав фон Кров. — Хоч хтось із вас починає розуміти.
Аріан витягнув меч.
Його лезо спалахнуло золотим полум'ям.
— Закінчуй цей спектакль.
— Із задоволенням.
У наступну мить кристали вибухнули.
Темрява ринула до них живою хвилею.
І почалася битва.
#3200 в Любовні романи
#839 в Любовне фентезі
#914 в Фентезі
#146 в Бойове фентезі
Відредаговано: 11.06.2026