Розділ 5: Таємниця за кам'яною стіною

Прохід був вузьким і темним.

Попереду йшов Аріан, освітлюючи шлях невеликою золотою сферою драконячого вогню.

Рейна рухалася слідом.

Кам'яні стіни вкривали стародавні руни, частину яких уже давно знищив час.

— Тобі не здається дивним, що такий прохід існує просто під Академією? — тихо запитала вона.

— Академія старша за саму Імперію.

— Це не відповідь.

— Це означає, що тут приховано більше таємниць, ніж ми можемо уявити.

Коридор раптово закінчився важкими залізними дверима.

На них був викарбуваний символ.

Чорне сонце.

Аріан різко зупинився.

— Ти його знаєш?

— На жаль.

Його голос став холодним.

— Це знак Ордену Порожнечі.

— І що це означає?

— Що ми щойно влізли в дуже серйозні проблеми.

Рейна усміхнулася.

— Як добре, що проблеми — моя спеціалізація.

— Саме це мене і хвилює.

Вона підійшла до дверей ближче.

У центрі замка була дивна заглибина.

Ніби для руки.

— Відходь.

— Чому?

— Тому що зараз я зроблю щось дуже нерозумне.

— Тобто звичайний день для тебе.

Рейна показала йому язика і поклала долоню на заглибину.

Мить.

Ще одна.

Раптом руни спалахнули криваво-червоним світлом.

Коридор здригнувся.

А двері почали повільно відчинятися.

— Здається, спрацювало.

— Мене лякає те, що ти цьому радієш.

За дверима відкрилася величезна підземна зала.

Посеред неї стояли десятки кам'яних колон.

А між ними — дивні кристали чорного кольору.

Повітря тут було холодним.

Неживим.

І просякнутим темною магією.

Рейна відчула, як по спині пробіг мороз.

— Аріане...

— Я бачу.

У центрі зали стояв кам'яний вівтар.

А над ним висіла карта Імперії.

На ній світилося кілька червоних міток.

Одна з них знаходилася прямо над Академією.

Інша — над Імператорським палацом.

— Це не просто заколот, — тихо сказав Аріан.

— Тоді що?

Принц дивився на карту так, ніби побачив привид.

— Це підготовка до війни.

У цей момент за їхніми спинами пролунало повільне плескання в долоні.

Раз.

Два.

Три.

Рейна і Аріан різко обернулися.

У проході стояла висока постать у чорному плащі.

Обличчя ховалося в тіні капюшона.

Але голос вони впізнали одразу.

— Вражає, — промовив Декан фон Кров. — Я не очікував, що ви знайдете це місце так швидко.