Розділ 4: Нічні танці на межі вогню

Нічний Олінтіум потопав у густих тінях.

Рейна безшумно рухалася коридорами правого крила Академії. Відьомський зір дозволяв їй чудово бачити в темряві, тому вона не потребувала ані смолоскипа, ані магічного світильника.

Звичайно ж, заходити через головні двері вона не збиралася.

Це було б надто нудно.

Тому замість цього Рейна легко видерлася по старому плющу до відчиненого вікна другого ярусу вежі принца.

За мить вона вже стояла всередині.

Кімната Аріана пахла деревиною, старими книгами та ледь відчутним ароматом озону.

Вогонь у каміні тихо потріскував.

Біля нього стояв сам господар вежі.

Без мундира.

У темній сорочці з недбало розстебнутим коміром.

— Тобі ніхто не пояснював, що для гостей існують двері? — спокійно запитав він, не обертаючись.

Рейна усміхнулася.

— Двері — для чемних людей.

— А ти, виходить, не з таких?

— Ти ж сам запросив відьму, принце.

Аріан нарешті повернувся.

Його погляд ковзнув по ній уважніше, ніж слід було б.

— Ти запізнилася.

— Лише на сім хвилин.

— На дев'ять.

— Бачиш? Уже починаємо сперечатися як старе подружжя.

Аріан тяжко зітхнув.

— Ти нестерпна.

— Зате цікава.

І, судячи з того, що ти досі мене не вигнав, тобі це подобається.

На мить у його очах промайнуло щось схоже на усмішку.

Лише на мить.

Потім принц знову став серйозним.

— Розкажи про Юліана.

Рейна перестала жартувати.

Вона підійшла до столу й поклала на нього невеликий скляний флакон.

— Я знайшла це в його кімнаті.

Аріан узяв знахідку в руки.

Його погляд одразу змінився.

— Де ти це взяла?

— Під підлогою.

— Неможливо.

— Для тебе, можливо. Для мене — ні.

Вона сперлася на край столу.

— Це не звичайна отрута.

І той, хто її використав, точно мав доступ до вищих кіл Імперії.

Аріан уважно розглядав флакон.

Його пальці повільно ковзнули по тонкому склу.

— «Сльози Безодні», — тихо промовив він.

— Ти знаєш цю отруту?

— На жаль.

Він поклав флакон назад на стіл.

— Вона заборонена вже понад сто років. Її створювали під час Великої війни для знищення магів вищого рангу.

Рейна насупилася.

— Отже, я мала рацію.

— Так.

— Юліана вбили.

Між ними повисла тиша.

Полум'я в каміні тихо потріскувало.

— Але це ще не все, — сказала Рейна.

Вона дістала зі своєї сумки невеликий шматок свинцевої печатки.

Аріан одразу впізнав герб.

Його обличчя стало кам'яним.

— Рід фон Кров.

— Саме так.

— Ти впевнена?

— На сто відсотків.

Принц мовчав.

Занадто довго.

— Ти йому довіряєш? — тихо запитала Рейна.

Аріан гірко всміхнувся.

— Довіряв.

— А зараз?

— Зараз я не знаю, кому можу довіряти.

Рейна уважно подивилася на нього.

Вперше вона побачила не спадкоємця престолу.

Не дракона.

Не найсильнішого мага Академії.

А хлопця, на плечі якого раптом впала вага цілої Імперії.

І несподівано їй захотілося допомогти.

— Тоді почни з фактів, — м'яко сказала вона. — Факти не брешуть.

Аріан підняв погляд.

— А ти?

— Що я?

— Чи можу я довіряти тобі?

Рейна усміхнулася.

— Не знаю.

— Чудова відповідь.

— Зате чесна.

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі.

Без суперечок.

Без насмішок.

Без масок.

І саме це раптом виявилося набагато небезпечнішим за будь-яку отруту.

— Нам потрібно перевірити кабінет фон Крова, — нарешті сказав Аріан.

— Нарешті ти почав мислити правильно.

— Це означає, що ти погоджуєшся?

— Звісно.

— Навіть не запитаєш про ризики?

— Драконе, я виросла в Сірому Рові.

Вона хитро усміхнулася.

— Для мене ризик — це коли закінчується кава і зілля одночасно.

Аріан не втримався від короткого сміху.

І саме в цей момент вони обоє зрозуміли:

це вже давно перестало бути просто розслідуванням.

Вони стали командою.

— Тоді вирушаємо зараз, — сказала Рейна.

— Зараз? Уже за північ.

— Саме тому.

Вона підійшла до вікна й відсунула важку оксамитову штору.

Територія Академії потопала в темряві.

Лише де-не-де світилися магічні ліхтарі.

— Уночі люди роблять найбільше помилок, — продовжила вона. — Особливо ті, хто вважає себе найрозумнішими.

Аріан схрестив руки на грудях.

— А ти, виходить, ніколи не помиляєшся?

— Постійно.

— І?

— Просто намагаюся не повторювати одні й ті самі помилки двічі.

Принц усміхнувся.

— Небезпечна філософія.

— Ефективна.

Вони покинули вежу через службові сходи.

Коридори Академії були майже порожні.

Лише зрідка повз проходили патрулі старших курсантів.

Коли вони дісталися адміністративного крила, Рейна жестом наказала Аріану зупинитися.

— Що тепер?

— Дивись.

Вона вказала на двері кабінету фон Крова.

Навколо замка мерехтіли тонкі сині руни.

— Захист?

— І дуже хороший.

Аріан уважно придивився.

— Я можу його зламати.

— Знаю.

— Тоді в чому проблема?

— У тому, що вся Академія дізнається про це через три секунди.

Принц незадоволено видихнув.

— Тоді твій варіант.

— Як завжди.

Рейна дістала з кишені маленький срібний флакон.

— Що це?

— Моя маленька гордість.

— Це нічого не пояснює.

— Тому що ти не алхімік.

Вона відкрила флакон і крапнула кілька крапель на замок.

Руни спалахнули.

Потім почали згасати одна за одною.

Аріан підняв брову.