Розділ 3: Перша кров і запах озон

Академія Вищих Елементів зустріла Рейну сяйвом білого мармуру та сотнями зневажливих поглядів.

Студенти-аристократи в бездоганно випрасуваних мундирах обходили її стороною, перешіптуючись за спиною. А вона, закинувши на плече стару шкіряну сумку, що досі пахла болотяною м'ятою та сушеними травами, крокувала головним коридором так, ніби цей палац належав саме їй.

Навмисно розстебнутий верхній ґудзик нової форми та важкі бойові чоботи замість витончених туфель робили її схожою на кішку, яка випадково потрапила на королівський бенкет і тепер вирішує, кого першого подряпати.

— Дивись, куди йдеш, відьмо, — ліниво кинув Маркус, один із місцевих улюбленців аристократичної молоді, навмисно зачепивши її плечем.

Рейна навіть не похитнулася.

Її сірі очі небезпечно звузилися.

Наступної миті її рука блискавично зметнулася вперед.

Кинджал зі свистом розсік повітря і з глухим ударом встромився в дубову панель за спиною Маркуса, зрізавши пасмо його ретельно вкладеного волосся.

У коридорі запанувала тиша.

— Наступного разу, лорде-недоучку, я можу помилитися, — солодко промовила Рейна, демонструючи ледь помітні загострені ікла.

Маркус зблід.

Під приглушений сміх кількох курсантів Рейна спокійно підійшла до стіни, витягла кинджал і сховала його назад у халяву чобота.

— Забагато гонору для дівчини без родоводу.

Голос, що пролунав позаду, змусив шкіру Рейни вкритися мурашками.

Вона повільно обернулася.

Перед нею стояв принц Аріан Торн.

Спадкоємець престолу.

Істинний Дракон.

Його золоте волосся сяяло у світлі магічних люстр, а темно-синій мундир ідеально підкреслював ширину плечей. Бурштинові очі дивилися на неї з холодною цікавістю, ніби він намагався зрозуміти, що саме приховує ця дивна дівчина з Нижнього Кварталу.

Від нього віяло силою.

Небезпечною.

Давньою.

Майже первісною.

Рейна відчула, як зілля в кишенях приємно нагрілися, реагуючи на присутність драконячої магії.

— А, королівський дракон нарешті вирішив ушанувати мене своєю присутністю, — усміхнулася вона.

Вона не відступила.

Навпаки — зробила крок уперед.

— Що, принце, прийшов прочитати мені лекцію про манери? Чи тебе просто дратує, що хтось не поспішає вклонятися при твоїй появі?

Аріан примружився.

На коротку мить його зіниці стали схожими на вузькі вертикальні щілини.

— Ти надто багато собі дозволяєш.

— А ти надто звик до того, що всі навколо тобі кланяються.

Коридор завмер.

Навіть найбалакучіші студенти раптом замовкли.

Ніхто й ніколи не розмовляв зі спадкоємцем престолу таким тоном.

Аріан зробив крок уперед.

Ще один.

І ще.

За кілька секунд Рейна відчула спиною прохолодний мармур колони.

Принц зупинився зовсім близько.

Настільки близько, що вона могла розгледіти золотаві відблиски в його очах.

Його рука вперлася в колону над її головою.

Шляху для відступу більше не було.

— Твій язик надто гострий, Рейно, — тихо промовив він.

І вперше назвав її на ім'я.

На мить Рейна розгубилася.

Лише на мить.

Тому що це було несподівано.

Не «відьмо».

Не «дівчино з Нижнього Кварталу».

Рейно.

Її ім'я прозвучало з його вуст надто природно.

І це дратувало значно сильніше, ніж будь-яка образа.

— А я вже почала думати, що ти не вмієш запам'ятовувати імена простолюдинів, принце, — усміхнулася вона.

Аріан не відповів на усмішку.

Його погляд став серйознішим.

— В академії відбувається щось дивне.

— Справді? — ліниво протягнула Рейна. — А я думала, тут завжди так: зарозумілі лорди, нудні лекції й погані зачіски.

— Я серйозно.

Щось у його голосі змусило її уважніше придивитися до нього.

Тепер перед нею стояв не спадкоємець престолу.

Не дракон.

І навіть не суперник.

Перед нею стояла людина, яка справді була стурбована.

— Смерть Юліана не була випадковістю, — тихо сказав Аріан.

Усмішка повільно зникла з обличчя Рейни.

— Ось як...

— І мені здається, ти про це знаєш.

— Чому одразу я?

— Бо ти дивилася на місце події не так, як інші.

Рейна мовчала.

— Інші бачили тіло, — продовжив Аріан. — Ти дивилася на підлогу. На стіни. На сліди магії.

— Може, я просто спостережлива.

— Може.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне одному в очі.

— Добре, — нарешті сказала Рейна. — Припустимо, мені дещо відомо.

— Тоді говори.

— Не тут.

Вона ледь помітно кивнула в бік студентів, які вдавали, що зайняті власними справами, але насправді ловили кожне слово.

Аріан простежив за її поглядом.

— Розумно.

— Дивно чути це від принца.

— А від тебе дивно чути розсудливість.

— Обережніше, драконе. Ще трохи — і я вирішу, що ти робиш мені компліменти.

Кутик його губ ледь помітно смикнувся.

І цього вистачило, щоб серце Рейни зробило дивний удар.

На щастя, вона швидко взяла себе в руки.

— Якщо хочеш отримати відповіді, зустрінемося сьогодні опівночі.

— Де?

— У моїй вежі.

— Ти всіх дівчат так запрошуєш?

— Тільки тих, які кидають ножі в аристократів.

— Тоді мені пощастило.

Аріан похитав головою.

— Опівночі, Рейно.

— Побачимося, драконе.

Вона легко вислизнула з його близькості та рушила коридором.

Цього разу не озираючись.

Але вже за кілька кроків відчула на собі його погляд.

І чомусь була впевнена, що Аріан дивиться їй услід так само уважно, як і вона кілька хвилин тому дивилася на нього.

Гра почалася.

І жоден із них уже не міг відступити.