КОДЕКС ПОПЕЛУ

КОДЕКС ПОПЕЛУ.

                              АНОТАЦІЯ.

Цей текст — не просто глава.
Це самостійна історія, що виросла з міфу про Зачарованих і стала книгою — окремим кодексом у хроніках Безкрилого Ангела.

"Кодекс Попелу" — це продовження легенди про світ, де тиша пам’ятає голоси, а тіні знають імена тих, кого світ забув.

Усе починається там, де закінчуються звичні історії: коли книги дихають туманом, собори стають живими, а Сутінковий світ відкриває двері для тих, хто готовий побачити істину.

Ця хроніка є частиною великого Всесвіту Безкрилого Ангела — світу, де любов і жертва мають спільне обличчя, а кожне слово несе відлуння пророцтва.

Для тих, хто хоче відчути подих легенди далі — усі продовження історії Безкрилого, Зачарованих і Сутінкового світу чекають у моїх книгах у профілі.

Світ, який народжувався на межі тиші й світла, ніколи не знав простих доріг.
Кожен крок тут залишав відбиток, що потім міг стати легендою.
Історії, що відбувалися у Сутінковому світі, не були сповнені звичних почуттів — вони дихали спогадами, що просочувалися крізь шви реальності.
Кожна тінь мала своє ім’я, а кожна згаяна ніч — своє обличчя.

У тумані, який стелився між старими соборами і тінями древніх вулиць, народжувалися шепоти.
Вони не просто розповідали, вони зберігали пам’ять.
Кожне слово, сказане в присутності тиші, було одночасно пророцтвом і загадкою.
Саме ці шепоти вплелися у тканину всього, що відбудеться далі, в ті миті, коли час і простір впадуть у хаос, а світло знайде нове серце.

Ті, хто першим ступав на межу світів, ще не знали імен своїх ворогів чи союзників.
Але вони відчували силу, що проростала крізь землю, як коріння забутих дерев.
У кожній тріщині старого паркету, у кожному подиху вітру між зруйнованими шпилями соборів, звучало щось важливе — заклик до пробудження.
Пробудження того, хто здатен побачити істину крізь марево звичних образів.

І тоді з’явилися перші відголоси подій, що назавжди змінили природу світу.
Вони були як тіні від зірок, що загубили дорогу; як вода, що пам’ятає всі ріки, і як вітер, що поніс у далечінь голоси, які ще не мали імен.
Сутності, що ще не стали тими, ким мають стати, відчули перші порухи нового порядку — світ почав готуватися до того, що мало статися.

Ці порухи не були гучними.
Вони були тихі, як тріскання старого пергаменту під пальцями чаклуна, або як відлуння сміху у спустошеному залі замку.
Вони були сигналом для тих, хто бачив більше, ніж міг бачити звичайний смертний.
І з цього тремтіння, з цього дихання тіні почалося те, що одного дня назвуть падінням крила — подія, яка розкриє межі світу і принесе з собою пам’ять, біль і любов.

Усе, що відбулося потім, мало сенс лише у тій мить, коли кроки Сутностей перетнули межу між світом, що був, і світом, що ставав.
Там, у Сутінках, де відлуння легенд зустрічалося з першим подихом часу, починалася історія, яка не могла бути розказана інакше, ніж через дотик до Сутінкового світу, через спогад, що ставав плоттю, і через світло, що більше не належало зорям.

І так, перед тим як впало крило, перед тим як зародилися перші сни і перші страждання, світ затамував подих.
Він чекав на того, хто відважиться пройти крізь тінь і побачити правду, приховану у димці і мерехтливих спалахах пам’яті.

І саме з цієї готовності народилося Євангеліє Тіні — передмова до того, що має статися, пророцтво, що чекало на момент, коли час, нарешті, почне свій рахунок.

І коли тиша опустилася на старі собори і спорожнілі вулиці, світ неначе затримав подих.
Відлуння давно забутих легенд проникало крізь стіни, крізь тріщини старого каменю, і шепотіло тим, хто готовий був слухати.

У повітрі з’явився легкий аромат пам’яті — суміш спогадів і мрій, що ще не здійснилися.
Тінь, що обвивала землю, не була просто темрявою.
Вона зберігала відлуння тих, хто жив і хто загинув, тих, хто бачив сни й тих, хто забув, як мріяти.

І там, у глибині цієї тиші, народжувалася історія, яка згодом проллє світло на падіння крил і на перші сльози світу.
Вона чекала свого часу, коли серця відважних зіллються зі спогадами, а світло і тінь нарешті знайдуть свою рівновагу.

Бо навіть там, де все здається втраченим, завжди лишається шлях для тих, хто готовий побачити істину крізь мерехтливий туман — істину, яка одного дня стане Євангелієм Тіні.

Проклята Передмова.
Євангеліє Тіні.
"Коли впало крило."

"І було небо розсічене.
Не громом, а подихом того, хто не мав голосу."
— з уривків Книги Попелу, фрагмент 1:6.

Колись, коли світ ще дихав у такт з тишею, Геракл підняв свій меч — не за наказом богів, а через їхній страх.
Бо навіть Зевс боявся того, хто пам’ятав, як створювалась рівновага.
І тоді Герой ударив.

Крило Безкрилого Ангела було біле, але після першого дотику сталі воно розсипалося червоними іскорками, мов зірки, що втратили шлях до неба.
Кров не впала — вона поплила в повітрі, змішуючись із світлом, що більше не мало куди повертатись.

І там, де мала пролунати молитва, народився туман.

Конкордіум Трисумбрум — Ліга Двадцяти Семи з Двадцяти Семи стояв на межі світів.
Вони не говорили — лише дивилися, як рівновага гине в тиші.

Серед них були ті, кого згодом назвуть Сутностями: Рея, Астрей, Гіперіон, Феміда, Мнемосіна.
Вони пам’ятали, що час ще не настав.
Але час народився саме тоді, коли впало крило.

Те, що текло з нього, не було кров’ю.
То була пам'ять.
Жива, гаряча, нескінченна.

І пам’ять розтікалася по світах, знаходячи свої відображення у тих, хто мріяв.
Так народилися перші люди, які бачили сни.
Так народився біль.
Так народилася любов.

"І сказав Гіперіон:
Світло більше не належить зорям, бо воно впало в серце того, хто зрадив небо.”
— Євангеліє Тіні, свиток другий.