Кодекс Л4В

"От дідько. Так мало залишилося доїхати й ніби равлик плетемося", — проклинав я подумки затор.
Дивлячись у вікно, я спостерігав за тим як люди, навіть пішо переганяють дорожний транспорт. Злегка похитавши головою, втупився далі у смартфон.
— Молодий чоловіче! — пролунав поряд зі мною скрипучий, старечий голос, який схоже звертався до мене.
— А? Що вам? — запитав я, виймаючи з лівого вуха навушник.
— Дозвольте присісти пенсіонерці.
Я оглянувся й дещо помітивши, повернувся до неї зі словами:
— Он, гляньте туди! Бачите? За п’ять метрів є вільне місце.
— Так, ви абсолютно праві, воно є. Але мені було б зручніше присісти тут. Я старенька, мені важко ходити тепер. Може, ти пересядеш туди і…
— А може, ви не будете мені казати, що робити? —  гримнув я на стару. — Я зайняв це місце першим і навіть якби й мав вам поступитися, то хоча б за умови, що тут і справді нема де присісти. А якщо вам лінь пройти навіть туди, то краще б взагалі з дому не виходили!
Пенсіонерка повільно змірила мене поглядом:
— Ну, гаразд. Як знаєш...
Я вирішив більше не звертати на неї уваги, вставивши навушник назад.
Нарешті, через 20 хвилин я дістався своєї зупинки і, вистрибнувши з автобуса, стрімголов побіг через дорогу, не дочікуючись, поки світлофор покаже зелене світло.
— Андре, фуф… Все, я на місці. Вибачай, клятий затор. — захекавшись, вигукнув я.
— Тобі пощастило, вони також запізнилися. Так що ми тільки починаємо.
— Супер, хвилину і вибігаю до вас.
— Окей, тільки хутчіш, Іване.
Я закинув речі в підсобку й прихопивши сумку із фотоапаратом та об’єктивами: пройшов до першої локації, де на мене вже чекали клієнти. Сьогодні мало бути багато роботи...
***
Вечір настав непомітно, а з ним і кінець мого робочого дня. Вийшовши на вулицю, я одразу попрямував в напрямку зупинки, аж допоки, не відчув, виражене бурління у шлунку. Подаючи явно недвозначні натяки, живіт змусив мене глянути в бік, як не дивно «Макдональдза». Типовий аромат який доносився до мене звідти, спричинив ще одне промовисте гурчання всередині. Не звертай уваги. Просто йди собі далі. Пройди повз. Я намагався, правда намагався. Проте врешті-решт здався й попрямував за цим вельми провокуючим запахом до закладу. Замовивши найкалорійніше меню з поміж усіх, плюхнувся на одне з вільних місць біля вікна, вирішивши заодно трохи попрацювати в ноутбуці із фотографіями й навіть не помітив, як провів там декілька годин. Вчергове здивувавшись тому, як швидко може минати час, я вийшов на вже майже нічну вулицю, застібнув куртку й попрямував до зупинки. Я не очікував, що о цій порі вдастся швидко дочекатися свого автобуса чи маршрутки, проте схоже сьогодні мені повезло. З-за повороту, як тільки я підійшов до місця зупинки, виїхав саме мій номер — «13». Він під’їхав, і з типовим звуком пневматичного шипіння відчинив свої двері. Проте тільки одні, прямо навпроти мене. Лиш одна лампочка увімкнулася всередині салону і та миготіла лиш злегка. Виглядало все це – дивно. Може несправний чи прямує в депо? Але чому тоді він зупинився і відчинив двері? Я оглянувся навколо. Ні іншого транспорту, ні людей. Двигун не стихав, а двері продовжували бути відкритими ніби очікуючи на когось. Незабаром пролунало сповіщення: «Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка вулиця Лебідського 26» А й до дідька. Це ж мій маршрут. Схоже він працює таки. Решта освітлення в салоні також ніби заблимало. Я вирішив що це якісь неполадки, тож більше не вагаючись застрибнув всередину. Двері  одразу ж зачинилися і ми рушили з місця. Впавши на перше ліпше місце, я дістав телефон. Зверху побачив повідомлення від гугл-фото. Я клікнув на нього майже автоматично. Хвильку, другу я дивився на той колаж із чотирьох фотографій, що він мені продемонстрував. Мої губи стали як дві тонкі нитки, а очі змокріли. Пройшов вже місяць, цілий бісовий місяць як не стало матері. Перші тижні я взагалі не знаходив собі місця і тільки-но почав відчувати, що готовий повернутися до життя, як він мені присилає те, від чого серце знову стислося від болю. Ми були тоді всі разом в Іспанії. Довгоочікувана сімейна поїздка. Як же чудово ми там провели час. У неї ще було тоді волосся. Золотисте, як колоски пшениці і такий щасливий вигляд. Я заблокував телефон, глянувши у вікно. Як же все бісило. Може варто ще взяти змін на роботі? Хрін його знає як краще… Продовжуючи спостерігати у вікно, через деякий час я зловив себе на думці: «якийсь дивний цей маршрут, незнайомий». Серед майже суцільної пітьми миготіли силуети безлічі голих дерев, різні кущі, траншеї, але ні одного будинку, куди не глянь. Я примружився, опустивши погляд нижче. Мої очі злегка блукали, ніби пригадуючи щось. Глянув у вікно знову. Темні околиці, відсутність ліхтарів і безліч дерев. Я озирнувся навколо, повільно просканувавши поглядом салон. Пусті сидіння без жодної людини. По мені пробіг холодок. Тільки зараз я усвідомив, що ми весь час їхали без жодної зупинки, взагалі не зрозуміло куди. Глянув на єдине джерело світла – лампочку що висіла наді мною. Решта так і не загорілися. Я спробував пригадати, а чи були взагалі якісь сповіщення? Невже він їде у депо? Але чому тоді…  Мої думки перервав ледь чутний шурхіт, що доносився з кінця салону.
— Агов! Тут є ще хтось? — невпевненим голосом гукнув я.
Ніхто не відповів. Проте волосся на потилиці стало дибки. Я спочатку подумав увімкнути ліхтарик, але вирішив, що найкраще буде просто підійти до водія і дізнатися що до чого. Можливо мені просто не хотілося побачити когось вкінці салону, або я ще більше боявся що там взагалі нікого не виявиться. Мотнув головою, спробувавши відігнати параноїдальні думки. Піднявся і неквапливо пішов у бік прихованої серед темряви кабінки постукавши по склу. Я побачив тільки темний силует. Який ніби й не помітив мого стуку, повністю проігнорувавши його.
— Агов, вибачте, скажіть, будь ласка, де…
Гулки удар по моїй голові не дав мені договорити. Сука! Передні двері різко відчинилися, хоча ми були ще на ходу. Я спробував розвернутися, тримаючись за потилицю лівою рукою. Не встиг я розгледіти розпливчасту постать переді мною, як ще один удар прийшовся прямо в живіт. Мене скрутило від болю. Я відчув, як вміст шлунка ледь не вийшов назовні. Дверцята кабіни водія напористо штовхнулися і відкинули мене прямо в бік відчинених дверей салону. Я встиг схопитися за якийсь із поручнів, але одна нога прослизнула вперед, майже торкнувшися дороги. Я злегка скрутився, схопившися вільною рукою за стегно. Обличчя скривилося. Спробував підтягнути ліву ногу до себе і, незважаючи на біль, спробував піднятися. Але, мені не дали такої можливості, виштовхнувши з салону копняком в спину грубою силою. Ліва нога торкнулася землі й одразу мотнулася вбік, змусивши мене слідувати за нею… Кубарем я покотився по асфальту, здобуваючи нові травми та розтяжіння, а коли зупинився, побачив попереду силует автобуса, що швидко віддалявся від мене, зникаючи в пітьмі…
Деякий час я важко дихав. Адреналін пульсував по максимуму. Можливо, через це але, я поки не відчував сильного болю. Відійшовши від шоку я зміг присісти. Ліва нога була неприродньо вивихнута, а стегнові м’язи схоже надірвані... Я торкнувся обличчя , посмикуючися від болю. Спробував повернутися, але не зміг. Трохи посидівши так, я тремтячими руками намацав смартфон у кишені. Розблокувавши його, глянув на екран намагаючися зосередитися, полегшено видохнуши вкінці. Набравши швидку і сповістивши їх про ситуацію, став очікувати на їх приїзд. Я таки зміг визначити геолокацію свого перебування, проте відчуття страху знову опанувало мене, адже я був бозна-де, в глушині. Поряд — тільки ліс. В моїй голові постійно крутилися 3 питання: "Хто? Чому? Навіщо?"
***
Пройшов вже тиждень з тих подій. Тепер я ходив на милицях через травмовану ліву ногу, що була вся обперезана еластичними бинтами. Решта подряпин, забоїв та розтяжінь, були хоч і не приємними, але не настільки сильно. Що мене по-справжньому лякало і дивувало водночас, так це розмова з поліцейськими. Вони повідомили, що: «в той вечір не ходив жоден автобус із зазначеним мною номером. Вірніше, його просто не мало бути вчора на лінії, як і двох інших…» То куди ж я сів тоді? — питав я себе. Досі не вдалося встановити абсолютно нічого. На додачу, мій ноутбук був повністю зламаний, через що я не міг працювати навіть дистанційно. 
***
Ще через кілька днів я вирішив прогулятись. Використання милиць було для мене новим, але я зміг швидко призвичаїтись. Захвативши наплічник, я попрямував до найближчого магазинчику. Набравши продуктів, я випадково забрів до відділу з алкоголем. А може й ноги самі мене туди привели. Купи собі сока та йди додому, але ні, в такі моменти коли все йде шкереберть, відчуваєш, що просто мусиш напитися, бодай разок. Вхопив пляшку коньяку, і тепер попрямував вже до каси. Стоячи в черзі, краєм ока помітив пару дітлахів років восьми-десяти зліва від себе, які намагалися дотягнутися до шоколадок на одній з полиць. Вирішив підійти і допомогти їм. Вони подякували і побігли кудись далі вглиб магазину. Ну а я, повернувся і попрямував назад, такий був хід думок. Але милиця невдало ставши на кимось розлиту невелику калюжу ковзнула вбік і я утративши рівновагу, впав додолу, зойкнувши від болю. Сухий тріск розбитого скла дійшов до моїх вух, а за ним і шлейф шоколадно-ванільних ноток, який став наповнювати весь простір. Ех! Якщо невезе так, по повній. Так виходить? – подумав я про себе. Мені допомогли підвестися. Благо це падіння виявилося не дуже травматичним, тож я спокійно став у чергу назад. Бажання брати нову пляшку не було ніякого взагалі.
Поки черга просувалася далі, я помітив як дехто з них, а саме парочка літніх жінок шепотілися між собою, часом дивлячись нам мене і дивно тицяючи пальцями у мій бік.
— Давайте може і я доєднаюся до діалогу?! Там схоже обговорюєтсья щось дуже цікаве, так?! — не стримавшись промовив я до них.
— Та ми дивака тут одного обговорюємо, а може, й психічно хворого, – проскрипіла своїм неприємним голосом стара.
— Так, так, дивний, дивний, — додала від себе її співрозмовниця.
— Ще й голос на бідну беззахисну пенсіонерку підіймає, бач який.
— Та я… Я не підіймав на вас голос. — тут я взагалі оторопів від сказаного нею.
— Може, пити треба менше, то й падати будеш рідше, — продовжила вона.
— Так, так. Менше пити, менше пити...
— Молодий ти ще. Менше вживай та більше стеж за своєю поведінкою, якщо, звичайно, хочеш прожити довго… — тихішим голосом промовила вона.
— І як мені це сприймати, а??? — гнівно глянув я на них. — Це що, погроза?
Я зробив пару кульгаючих кроків у бік цих старух.
— Ну, годі вам, пане, — перегородив мені шлях охоронець, який вмить з’явився нізвідки. — Це ж бабці. Старіють, говорять усяке, легше сприймайте.
— От ви бачили, бачили його? Як він на мене зиркнув. Я йому пораду, а він на мене сичить.
— Ой, та ну вас.
Ці двоє продовжили зиркати і далі, але я вирішив, що вони цього і справді не варті. Ще не вистачало через них нервувати на додачу до всього. Діставши навушники я увімкнув музику поголосніше, щоб якомога швидше відволіктися. Вийшовши з магазину, попрямував додому, сподіваючись там зачинитися і не виходити нікуди ще довго, а їжу замовляти тільки доставкою. 
Очікуючи біля світлофора, я подумками пригадував ті події, що сталися зі мною в автобусі. Щось підказувало мені, що все це було не просто випадковістю чи збігом обставин, але чи тоді? Незабаром, я відчув тремор від цих думок. Мої передчуття спонукало мене повернути голову. Не встиг я цього зробити, як за мить відчув холодний асвальт під руками і пульсуючий біль в області спини.. Чому так гуде машина? Який же бісячий… Постри… Колеса машини, мов лещата, вмить затисли мої руки між асфальтом і собою. Мої руки, були витягнуті вперед і я не встиг їх навіть підтягнути до себе, щоб уникнути цього.  Хрускіт кісток вібрацієї пройшовся по всьому моєму тілу. Це була мить. Мить, після якої я побачив подобу трафарету на них. Гостра, нестерпна біль дійшла до мого мозку, змусивши мене смикнути їх на себе. Шкіра відірвалася, разом з частиною м’язових волокон залишаючись на асфальті. Серце барабанило як скажене від побаченого. Це вже не можна було назвати руками... Мені стало зле і я впав на бік, важко кліпаючи та дивлячись кудись уперед. Останнє, що я помітив перед втратою свідомості, — туманний силует, що зникав вдалині.
***
Прокинувся я у шпиталі. Через давлячу важкість у голові потребувався деякий час щоб оговтатися від сну. Я захотів торкнутися обличчя, але не зміг. Відчув тільки поколювання і сильну біль. Відкривши очі я побачив, що саме завадило мені це зробити. Металеві прути, мов ножі встромлені у м’ясо стирчали з обох моїх рук. Вірнеші з їх понівечиних версій. Ця металева установка не давала можливості навіть на міліметр поворушити пальцями. І тут я пригадав… пригадав останні події, які й спричинили все це. «Я закупився в магазині, стою біля пішоходного переходу, а потім...» Мене аж смикнуло від цих спогадів. Пара сльозинок прокотилася по моєму обличчю. Прийняти це було занадто важко. Мені пригадався шпиталь, але не цей. Там де лежала мама. Я часто навіщав її, хоч мені і ніколи не подобалися лікарні. А тепер і я тут опинився. За що мені все це? Що я зробив не так?
Двері відчинилися, і до мене зайшли лікарі. Вони прояснили ситуацію, детально описавши всі нюанси. Після чого покинули мою палату, повідомивши: «що скоро завітають поліцейські». Я ж поринув у свої думки, особливо не слухаючи їх. Ситуація гірше нікуди! Страхування не покрило б і половини плати за лікування. Та ще й, мої руки, вже ніколи не стануть такими, як були раніше. Як мені працювати далі? Як взагалі жити? Я постійно намагався ковтнути слину, але не міг. У двері хтось постукав, й неквапливо зайшов, відвернувши мене від роздумів. Це виявилися поліцейські.
— Вітаю, Іване. Мене звати Максим, а це мій помічник Владислав. Я веду вашу справу. Лікарі нам повідомили, що з часом ви одужаєте, це добре. Менше з тим, ми намагаємось зрозуміти деякі, — він злегка потер свого лоба, — наразі вкрай заплутані деталі вашої справи. Сподіваємось, ви зможете нам їх прояснити. Опишіть, будь-ласка для початку, ситуацію, яка спричинила цю трагедію. Можливо, ви щось помітили, відчули. Важливо абсолютно все.
Гнів почав підійматися всередині мене. Я очікував, що вони повідомлять про затримання, а мені компенсують усе встократ. Але ні. Ніхто нічого не знав. Тільки одні питання до мене і більше нічого.
Я коротко переповів їм ситуацію без особливого ентузіазму, втупившись поглядом кудись донизу. Трохи порадившись, Максим знову повернувся до мене й продовжив:
— Розумієте, Іване, камери там були, і ми вже передивилися їх усі. На жаль, окрім вас, вони не змогли зафіксувати більше нікого. Наш експерт сказав, що, – на мить поліцейський запнувся, – все виглядало так, ніби, ви самі, стрибнули під машину.
— Стрибнув? Сам??? Ахах… Ахххаххх.
Незважаючи на біль, мені стало смішно. Настільки, що я став істерично реготати. Я не знав, що думати і як це коментувати, адже їх заява виявилася навіть більш абсурдною, ніж все те, через що я пройшов. Полісмени почали переглядатися один з одним.
— Іване, зазвичай усьому можна знайти раціональне пояснення. Не так давно ви втратили близьку людину. Прийміть мої співчуття. Це будь-кого могло би підкосити. Ми просто хочемо…
— Тож ви натякаєте, що це все «я» зробив із собою, так? 
Не знаю, як я зміг так довго слухати цей маразм. Я просто не міг повірити тому, що чую. Врешті-решт, тепер для них саме «я» виглядав як головний підозрюваний. Самогубство...
— Вимітайтеся звідси! Не хочу нікого бачити!
— Гаразд, тоді ми зайдемо пізніше. Відпочивайте.
У мене просто не було слів. Ніби якась конспірологічна змова, абсолютно все і всі були проти мене. Коли ж це все почалося? Мав же бути каталізатор. Я намагався щось пригадати, але так і не дійшов ні до якого резонного висновку і згодом провалився в сон. 
Пробудив мене жіночий голос і легкий доторк її руки.  Розплющивши повіки, я побачив медсестру. Вона говорила щось про ін’єкцію на ніч. Ніч? Я недовірливо кліпнув очима глянувши у вікно. Схоже, я проспав увесь день.
— Цей укол може здатися трохи неприємним. Потерпіть трішки.
Я іронічно хмикнув від її слів: «Неприємно. Потерпіть.» Це звучало для мене як знущання. 
— Ну от і все.
— Вже все? Я навіть нічого не відчув.
— О, дякую. Я хотіла зробити якомога безболісніше перед тим, що на вас очікує далі.
Останні слова пролунали мов грім серед ясного неба. Я не встиг навіть сказати щось у відповідь, знепритомнівши вмить.
***
Наступноого разу я прокинувся не в палаті, а в якомусь напівтемному вогкому підвалі. Голова опущена, підборіддя торкається грудей. Я зміг злегка розплющити очі, але все пливло перед ними. Відчув як сижу на чомусь. Схоже, стілець. Спробував ворухнутися й усвідомив, що прив’язаний до нього. Тулуб, руки, ноги. Усе тіло було міцно прикуте до стільця.
Нарешті, я зміг щось почути. Переривчасте дихання долинало до мене звідусіль. Спробував припідняти голову і розгледіти щось, але я й досі дивився, наче крізь імлу. Бачив лиш силуети. Хто вони? Чому їх так багато? Невідомі постаті бобуніли один до одного, і пересувалися з місця на місце. Зір став повертатися до норми, ставав різкішим. Я зміг нарешті побачити… Побачити тих, хто скоріш за все і був винен у моїх бідах весь цей час. Це виявилися — люди! Вірніше сказати: кволі, немічні, зморщені та сутулі — СТАРИГАНИ!!! 
До мене вийшла одна з них. Я впізнав її. Одразу ж. Це була саме вона — та пенсіонерка з автобуса, яка просила поступитися місцем. Увесь пазл склався вмить. Проте не було зрозуміло тільки одного — навіщо? Я спробував промовити до неї. Це давалося мені нелегко після того уколу.
— Ви… Ви, це зробили тільки тому, що я не поступився місцем?
Вона не відповіла, продовжуючи мовчки свердлити мене поглядом. І це точно не був погляд: кволої та беззахисної старої пенсіонерки.
— Пробачте, вибачте мене! Це моя вина! Моя! Я останній місяць сам не свій, але я не погана людина. Пробачте! Я нікому не розповім, тільки відпустіть.
— Тихо, тихо, не треба так хвилюватися. Звичайно, ми тебе відпустимо, ми ж не варвари якісь. Але, розумієш… ти так відчайдушно тримався за те місце, яке до речі мало спеціальну позначку, що мене це зворушило до глибини душі.
Промовивши це, вона кивнула двом бабцям, і ті підійшли до мене, ставши по обидва боки від мого стільця. Адреналін запульсував як скажений. Я не знав що мене очікує далі, але міг сказати напевне, що нічого хорошого. 
— Прошу, ви вже зробили достатньо. Будь ласка!
Вона не чула мене, сказавши тільки одне єдине слово цим двом:
— ДЕСЯТЬ!!!
 Вони дістали молотки з-за своїх спин і почали бити ними по моїх колінах і стегнах. Хрускіт чашечки гучно відлунив у приміщенні. Тріщини, як павутина, почали вкривати мої кістки. Агонія болю заполонила мене. Зі сльозами й плачем я кричав, я благав їх припинити, але вони не зупинялися доти, поки кожна з них не вдарила по 10 разів. Я сподівався, що все це виявиться кошмарним сном. Можливо, я все ще в палаті. Це сон! Точно сон!
— Ми ще не закінчили, — пролунало від цієї клятої відьми.
Вона вхопила своїми пазурами моє волосся і потягнула голову вгору і назад, аж поки я не зустрівся з її поглядом: «Ще рано вам засинати, молодий чоловіче».
— ДЕСЯТЬ!!!
Нова хвиля болю пройшлася по моєму тілу, як струм по оголених дротах. Але цього разу вони трощили мою гомілку, все тими ж молотками. Я більше не зміг терпіти біль і втратив свідомість. В мить, щось кольнуло мене в груди. Я повернув голову і побачив ту медсестру.
— Я ж казала, поки зарано вам спати. Трохи адреналіну не завадить.
— ДЕСЯТЬ!!!
Тепер молотки заграли по моїх ступнях. Це перейшло будь-які межі. Я вже не хотів жити. Сподівався, що мене просто доб’ють нарешті в якусь мить. Горло пересохло настільки, що говорити і навіть кричати стало неможливо. Але, може це й на краще. Хоча б зустрінуся з мамою на небесах. 
— От тепер, ви маєте абсолютно законну можливість, сидіти всюди, де тільки захочете.- лунали її слова в моїй голові, — а якщо вам і відмовлять, то нічого. Можливо, ви просто не одразу помітили вільне місце. Я дуже сподіваюся, що цей вступний урок виявився для вас достатньо прозорим. 
Я більше не мав сил навіть щоб кивнути. Я молив Бога, аби просто померти тут на місці, щоб тільки більше не чути цього слова — «десять».
— Ти дуже настраждався, тепер відпочивай, — промовила наостанок вона.
У цей момент медсестра зробила мені ще один укол, і я одразу ж заснув.
В цей раз я прокинувся в шпиталі, на тій же койці. Біля мене стояли поліцейські, а також декілька лікарів. На бейджі одного з них я побачив напис «Психіатр».
До мене підійшов Максим і спитав:
— Іване… Що сталося з вами цієї ночі? Ви пам’ятаєте, хто це зробив?
Ні! Ні!!! Не хочу пригадувати! Геть з голови! Тільки не це! Чому вони мене не добили? Чому? – після його питання, спогади вмить заполонили мене. Нагадали про те, що б я волів ніколи більше не пригадувати.
— Це все я! Я зробив це з собою! Це все я! Я!
Моє обличчя скривилось. Мене стало трясти. Панічна атака почала викликати відчуття задухи. Один із лікарів швидко скомандував медсестрі поряд:
— 10 кубиків…
Лікар не зміг договорити. Я почав кричати й істерити, постійно промовляючи одну фразу:
— Тільки не знову... Тільки не знову….