Кодекс Л4В

    "От дідько. Так мало залишилося доїхати... й ніби равлик, плетемося". — проклинав я подумки затор, через який ніяк не міг дістатися до роботи.
    Дивлячись у вікно, я спостерігав за тим як люди, навіть пішо переганяють дорожний транспорт. 
    — Молодий чоловіче! — поруч зі мною пролунав скрипучий, старечий голос.
    — А, що вам? — запитав я, виймаючи з лівого вуха навушник.
    — Дозвольте присісти старенькій пенсіонерці.
    Я глянув навсібіч... Дещо помітивши, повернувся до неї зі словами:
    — Он, гляньте туди, за п’ять метрів від вас є вільне місце.
    — Так, ви абсолютно праві, воно є. Але мені було б зручніше присісти тут. Я старенька, мені важко ходити. Може, ти сядеш на те місце і…
    — А може, ви не будете мені казати, що робити? Я зайняв це місце першим і навіть якби й мав вам поступитися, то хоча б за умови, що тут і справді нема де присісти. А якщо вам лінь пройти п’ять метрів, то краще б взагалі з дому не виходили…
    Пенсіонерка повільно обвела поглядом молодого чоловіка:
    — Ну, гаразд. Як знаєш...
    Я вирішив більше не звертати на неї уваги, мовчки вставивши навушник назад . 
***
    Нарешті, через 20 хвилин я дістався своєї зупинки і, вистрибнувши з автобуса, стрімголов побіг через дорогу, не дочікуючись, поки світлофор покаже зелене світло.
***
    — Андре, я на місці, був невеличкий затор, — захекавшись, вигукнув я.
    — Тобі пощастило, вони також запізнилися. Так що ми тільки починаємо.
    — Супер, хвилину і вибігаю до вас.
    — Окей, тільки хутчіш, Іване.
    Я закинув речі в підсобку й прихопивши сумку із фотоапаратом та об’єктивами: пройшов до першої локації, де на мене вже чекали клієнти. Сьогодні мав бути насичений день...
***
    Ближче до вечора я закінчив роботу. Вийшовши на вулицю, одразу попрямував в напрямку зупинки, аж допоки, не відчув, виражене бурління у шлунку. Подаючи явно недвозначні натяки, живіт змусив мене глянути в бік - Макдональдза. Типовий аромат який донісся до мене звідти спричинив ще одне гурчання всередині. Я здався й попрямував за цим провокуючим запахом до закладу. Замовивши меню, вирішив заодно трохи попрацювати в ноутбуці, й навіть не помітив як провів там декілька годин.  Вчергове здивувавшись тому, як швидко може минати час, я вийшов на вже нічну вулицю попрямувавши на зупинку, де побачив свій автобус. Середні двері були відкриті, а в салоні горіла одна лампочка. "Мда, почекаю інший"  — промайнуло в голові.  Але не встиг я зробити жодного кроку, як завівся двигун, та і решта лампочок також заблимали. "Оце пощастило!". Вирішивши більше не зволікати, зайшов усередину та впав на перше місце, яке потрапило в поле мого зору. Двері одразу зачинилися, і ми поїхали.  
    «Тоді я не задумувався, не звертав уваги, а дарма».
    Як завжди, перше що я зробив, це дістав телефон, почавши передивлятися все підряд... 
    Через деякий час, може, хвилин десять, у мене почав зникати зв’язок. 
    — Ех... 
    Я вийняв навушники, склавши їх до кейсу та глянув у вікно. Хоч уже й початок квітня, але вечори та ночі були ще занадто холодними. Добре, що я завжди носив при собі куртку на такі випадки. Продовжуючи роздивлятися оповиті темрявою околиці, я намагався збагнути, де саме ми зараз проїжджаємо. Розгледіти бодай щось здавалося неможливим, так ще й вуличні ліхтарі чомусь не працювали взагалі. Я озирнувся навколо, намагаючись просканувати поглядом салон й відчув, як по мені пробіг холодок… Тільки наді мною продовжувала світити одна лампочка — і все. Решта ж так і не загорілися. Я спробував пригадати, а чи були сповіщення про зупинки взагалі: "Невже він їде у депо? Але чому тоді..."
    Мої думки перервали ледь чутні звуки, що доносилися з кінця салону. 
    — Агов! Тут є ще хтось? — схвильовано гукнув я.
    Ніхто не відповів. "Примарилося?" Я вирішив підійти до водія. Можливо, вийшло певне непорозуміння, і я випадково потрапив до цього автобуса. Я піднявся і неквапливо пішов у бік прихованої серед темряви кабінки.
    — Агов, вибачте, скажіть, будь ласка, де ми? І що взагалі…
    Різкий удар  по моїй голові не дав мені договорити. В очах стало темніти. Нав’язливий дзвін заполонив мою голову. "Сука!" Усе пливло перед очима... Передні двері різко відчинилися, хоча ми були ще на ходу: "Якого? ". Я спробував автоматично розвернутися, тримаючись за потилицю лівою рукою. Не встиг я розгледіти туманну постать переді мною, як ще один удар прийшовся прямо в живіт. Мене скрутило від болю. Я відчув, як вміст шлунка ледь не вийшов назовні. Проте це був не кінець. Дверцята кабіни водія напористо штовхнулися і відкинули мене прямо в бік відчинених дверей салону. Я встиг схопитися за якийсь із поручнів, але одна нога прослизнула прямо на дорогу. Відчувши сильний біль від розтягнення м’язів та сухожиль, я став швидше приходити до тями. Хутко підтягнув ліву ногу, щоб її не стерло асфальтом, і, незважаючи на біль, спробував піднятися. Але, мені не дали такої можливості, виштовхнувши з салону грубою силою. Ліва нога торкнулася землі й одразу мотнулася вбік, змусивши мене слідувати за нею… Кубарем я покотився по асфальту, здобуваючи нові травми та роз тяжіння. А як зупинився, побачив  силует автобуса, що швидко віддалявся від мене, зникаючи в пітьмі…
    Декілька хвилин я важко дихав. Адреналін пульсував в мені по максимуму.  Можливо, через це, але я не відчував сильного болю, поки що… 
    Відійшовши від шоку та панічної атаки, я зміг присісти. Ліва нога, схоже, була вивихнута, а стегнові м’язи схоже надірвані. Я відчував купу подряпин і ран на обличчі, руках, колінах. Спина також добряче боліла, проте, все могло закінчитися набагато гірше…
    Тремтячими руками я зміг намацати телефон у кишені. Слава Богу, зв’язок нарешті з’явився. Набравши швидку і сповістивши їх про ситуацію, став очікувати на їх приїзд. Я таки зміг визначити геолокацію свого перебування, проте відчуття страху знову опанувало мене, адже я був бозна-де, в глушині. Поряд — тільки ліс.  "Чому? Хто? Навіщо?"
***
    Пройшов вже тиждень з тих подій. Тепер я ходив на милицях через травмовану ліву ногу, що була вся обперезана еластичними бинтами. Решта подряпин, забоїв та роз тяжінь, були хоч і не приємними, але не настільки.  Що мене по-справжньому лякало і дивувало водночас, так це розмова з поліцейськими. Вони повідомили, що: «в той вечір не ходив жоден автобус із зазначеним мною номером. Вірніше, його просто не мало бути вчора на лінії по як і двох інших…» 
    "То куди я сів тоді?"
     Досі не вдалося встановити абсолютно нічого. На додачу, мій ноутбук був повністю зламаний, через що я не міг працювати навіть дистанційно. Гірше й не придумаєш… Стільки питань і жодної відповіді. "Якщо це карма то за що?"
***
    Ще через декілька днів я вирішив прогулятись в магазин. Розвіятись трохи. Використання милиць було для мене новим, але я зміг швидко призвичаїтись. Захвативши наплічник, я попрямував до найближчого магазинчику. 
    Закупившись, я  вирішив трохи посидіти на лавці. Тож вийшовши назовні…
    "Аааарккхххх! Як же, бляха, боляче!!!"
    Голова розколювалася, недавні травми запульсували з новою силою. Жовті мерехтливі вогники почали свій бісячий танець перед очима, але, відчуття болю почало швидко змінюватися на інше: 
«ГНІВ».
    "Що за сволота?" Ні зліва, ні справа нікого не було видно. Я помітив біля себе качани білокачанної капусти і ще дещо… "Невже в мене поцілили цим?" Я піднявся. Спробував щось пригадати, але марно, адже все сталося занадто швидко.  Глянув угору: усі вікна були зачинені. Схопив милиці, наплічник і пошкандибав назад у магазин, де побачив декількох людей біля каси, а також охоронця.
    — Хто це був, яке падло це зробило? Ти в мене зараз отримаєш десятикратно!!! — гнівно кричав я в бік людей.
    — Пане, що з вами сталось? – спитав охоронець магазину.
    — На виході з магазину мене хтось атакував!
    — Ви бачили, хто це міг бути?  
    — Якби бачив, то не питав би хто винуватець, довбню! Так. Давайте ваші записи з камер! Зараз швидко дізнаємось!
    Охоронець декілька секунд подумав і продовжив: 
    — Ніхто з нових відвідувачів не заходив сюди. Напевне, той, хто це зробив, утік, а може, й це взагалі з вікна хтось по вам кинув...
    — Я не прошу гадати, кажу показуй зйомку. Давай швидше!
Охоронець побіг у кімнату охорони, щоб переглянути записи, а я продовжував очікувати. Краєм ока я помітив, як парочка літніх жінок шепотілися між собою, дивлячись у мою сторону.
    — Ви щось знаєте? Чому ви так дивно дивитесь на мене?
    — Та ми на дивака якогось дивимося, а може, й психічно хворого, – проскрипіла своїм неприємним голосом стара.
    — Так, так, дивний, дивний, — додала від себе її співрозмовниця.
    — Ще й голос на бідну беззахисну стару пенсіонерку підіймає, бач який.
    —  Я не підіймаю на вас голос. Так що постійте спокійно без зайвих коментарів. 
    — Може, пити треба менше, то й падати будеш рідше, — продовжила вона.
    — Так, так. Менше пити, менше пити...
    — Молодий ти ще. Менше вживай та більше стеж за своєю поведінкою, якщо, звичайно, хочеш довго прожити… — тихішим голосом промовила вона.
    — І як мені це сприймати??? — гнівно глянув я на них. — Це що, погроза? 
    Я зробив пару кроків у бік цих пенсіонерок.
    — Ну, годі вам, пане, — перегородив мені шлях охоронець, який щойно вибіг зі своєї кімнатки. — Це ж бабці. Старіють, говорять усяке, легше сприймайте.
    — От ви бачили, бачили його? Як він на мене зиркнув. Я йому пораду, а він на мене сичить.
    — Ой, та ну вас. — я перевів погляд на охоронця. — Ну то що там?
    — Розумієте… — він доволі тихо проговорив мені наступне: — Щось сталося із записом. Там нічого не розібрати. Сам не розумію.
    — Та що ти верзеш? Ану пішли подивимось разом. Маячня якась.
    Ми попрямували в кімнату охорони, де за моніторами сидів його колега. 
    — Постав йому той період часу, який ми тільки-но дивилися, — буркнув охоронець.
    Той увімкнув запис. На ньому було чітко показано: дату, час і місце. Видно, як я вийшов із магазину, а потім… одразу виникли якісь перешкоди сигналу. Не можна було нічого розібрати. Запис мотнули далі. Перешкоди зникли, і на відеозйомці був я в той момент, коли тільки почав вставати із землі. Потім він показав записи з камер усередині магазину, але й там були перешкоди. Це була якась незрозуміла і дуже моторошна хрінь. Ніби хтось навмисно намагався мене вбити і підтерти усі сліди. Це точно не збіг обставин! По тілу проступили сироти. У мене виникло бажання якнайшвидше втекти додому й зачинитися на всі замки. Пошкутильгавши в бік виходу, я одразу попрямував до дороги… Очікуючи біля світлофора, я подумками намагався зв’язати все те, що мене спіткало за останні півтора тижня… "З чого все почалося? Мала ж бути причина…" — я відчув, як по спині пробігли мурахи від цих думок. Проте, я помилявся. Непомітна постать тихо підійшла до мене, ставши позаду. Я не встиг усвідомити того, що моє тіло давало мені підказку: «Рухайся! Розвернися!! Швидше!!!»
    Біль у спині була першим, що я відчув. А другим— відчуття долонь та колін на асфальті. "Чому так гуде машина? Який же бісячий… Постри…" Не встиг я усвідомити до кінця що сталося, як почув хрускіт кісток.  Мої руки були витягнуті вперед і я не встиг їх навіть підтягнути до себе, щоб уникнути цього. Я відчув, як колеса, мов лещата, затисли мої їх між асфальтом і собою. Це була мить. Мить, після якої я побачив подобу трафарету на своїх руках. Я смикнув їх на себе, відчуваючи, як шкіра відривається, залишаючись на асфальті. Серце барабанило як скажене. Це вже не можна було назвати руками... Мені стало зле від побаченого і я впав на бік, важко кліпаючи та дивлячись кудись уперед. Останнє, що я помітив перед втратою свідомості, — це темний силует, що зникав вдалині.
***
    Прокинувся я вже у шпиталі. Сильний головний біль не давав мені швидко прийти до тями. Я взагалі не відчував рук, з яких стирчали металеві прути. Не міг і на міліметр поворухнути ними.  Мені стало гірко. Пара сльозинок прокотилася по моєму обличчю. Прийняти це було занадто важко. Моє життя перевернулося повністю за якісь півтора клятих тижні. "За що мені все це? Що я зробив не так?"
Двері відчинилися, і до мене зайшли лікарі. Вони прояснили ситуацію з моїми руками, детально описавши всі нюанси. Після чого покинули мою палату, сказавши, що скоро завітають поліцейські, щоб дещо уточнити. 
    Я поринув у свої думки, особливо не слухаючи їх. Моє життя фактично було зруйноване. Гірше нікуди! Страхування не покрило б і половини плати за лікування. Та ще й мої руки вже ніколи не стануть такими, як були раніше… 
    Я постійно намагався ковтнути слину, але не міг. У двері хтось постукав, й неквапливо зайшов, відвернувши мене від роздумів. Це виявилися пара поліцейських.
    — Вітаю, Іване. Мене звати Максим, а це мій помічник Владислав. Я тепер веду вашу справу. Лікарі нам повідомили, що з часом ви одужаєте, це добре. Менше з тим, ми намагаємось зрозуміти деякі, наразі вкрай заплутані деталі вашої ситуації. Сподіваємось, ви зможете нам їх прояснити. Опишіть, будь ласка, ситуацію, яка спричинила цю трагедію. Можливо, ви щось помітили, відчули. Важливо абсолютно все.
    Гнів почав підійматися всередині мене. Я очікував, що вони повідомлять про затримання, а мені компенсують усе встократ. Але ні. Ніхто нічого не знав. Тільки питання до мене і більше нічого.
Я коротко переповів їм ситуацію без особливого ентузіазму, втупившись поглядом кудись донизу. Трохи порадившись, Максим знову повернувся до мене й продовжив:
    — Розумієте, Іване, камери там були, і ми вже передивилися їх усі з різних ракурсів. На жаль, окрім вас, камери не змогли зафіксувати більше нікого. Наш експерт сказав, що, – на мить поліцейський запнувся, – все виглядало так, ніби, ви самі, стрибнули під машину.
    — Стрибнув? Сам??? Ахах… Ахххаххх.
    Незважаючи на біль, мені стало смішно. Настільки, що я став істерично реготати. Я не знав, що думати і як це коментувати, адже їх заява виявилася навіть більш абсурдною, ніж все те, через що я пройшов. Полісмени почали переглядатися один з одним.
    — Іване, зазвичай усьому можна знайти раціональне пояснення. Скажіть, у вас щось сталося до всіх цих подій? Розлучення чи втрата близької людини? Ми хочемо допомогти.
    — Натякаєте, що в мене з головою щось не так? Хах.
    Не знаю, як я зміг так довго слухати цей маразм. Я просто не міг повірити тому, що чую. Врешті-решт, тепер для них саме «я» виглядав як головний підозрюваний. Самогубство...
    — Вимітайтеся звідси. Не хочу нікого бачити, — обурено крикнув я в їхній бік.
    — Гаразд, тоді ми зайдемо пізніше. Відпочивайте.
Я знову поринув у думки, намагаючись зрозуміти причину, що стала тригером усіх цих подій… "Стрес, магнітні бурі,грибок, сектанти чи може взагалі мене просто переплутатали з кимось?" Я почав припускати навіть самі шалені теорії змов та конспірацій, аж до того моменту поки не поринув у сон.
Прокинувся я від чийогось голосу, побачивши медсестру поряд. Вона говорила щось про ін.’єкцію на ніч. "Ніч?" Схоже, я проспав увесь день.
    — Цей укол може здатися трохи неприємним. Потерпіть трішки. 
    Мені стало смішно від її слів: «Неприємно. Потерпіть.» Це звучало як знущання для того, хто пережив усе те, що і я.
    — Ну от і все.
    — Вже все? Я навіть їх не відчув...
    — О, дякую.  Я хотіла зробити якомога безболісніше перед тим, що на вас очікує далі ...
Останні слова пролунали мов грім серед ясного неба. Я не встиг навіть сказати щось у відповідь, знепритомнівши вмить.
***
    Прокинувся я не в палаті, а в якомусь напівтемному підвалі. Голова опущена, підборіддя торкається грудей. Я зміг злегка розплющити очі, але все пливло перед ними. Відчув як сижу на чомусь. Схоже, стілець. Спробував ворухнутися й усвідомив, що прив’язаний до нього. Тулуб, руки, ноги. Усе тіло було міцно прив’язане до стільця. 
    Нарешті, я зміг щось почути. Звуки дихання долинали до мене звідусіль. Спробував припідняти голову і розгледіти щось, але я й досі дивився, наче крізь імлу. Бачив лиш силуети. "Хто вони? Чому їх так багато?" Невідомі постаті бобуніли один до одного, і пересувалися з місця на місце. Зір став повертатися до норми, ставав різкіше.  Я зміг нарешті побачити, побачити тих скоріш за все і був винен у моїх бідах весь цей час. Це виявилися — люди!  Вірніше сказати: кволі, немічні, зморщені та сутулі — СТАРИГАНИ!!!  
    До мене вийшла одна з них. Я впізнав її. Одразу ж. Це була саме вона — та клята бісова пенсіонерка з автобуса, яка просила поступитися місцем. Увесь пазл склався вмить. Проте не було зрозуміло тільки одного — «Навіщо?» Я спробував промовити слова, які давались мені нелегко після того уколу.
    — Ви… Ви, це зробили… тому, що я не поступився місцем?
    Вона не відповіла, продовжуючи мовчки свердлити мене поглядом. І цей точно не був погляд: кволої та беззахисної старої пенсіонерки.  
    — Пробачте, вибачте мене! Це моя вина! Моя!  Я нікому не розповім, тільки відпустіть..   
    — Тихо, тихо, не треба так хвилюватися. Звичайно, ми тебе відпустимо, ми ж не варвари якісь. Але, розумієш… ти так відчайдушно тримався за те місце, яке до речі мало спеціальну позначку, що мене це зворушило до глибини душі. 
    Промовивши це, вона кивнула двом старим бабцям, і ті підійшли до мене, ставши по обидва боки від мого стільця. Адреналін запульсував як скажений. В моїй голові вертілося безліч думок, проте ні одної яка мене могла б врятувати. Що я, бляха, мав їм сказати?  Це були божевільні, хворі наголову люди. 
    — Прошу, ви вже зробили достатньо. Я нікому не розкажу. Обіцяю!
Вона не чула мене, сказавши тільки одне слово цим двом старухам:
    — ДЕСЯТЬ
    Вони дістали молотки з-за своїх спин і почали бити ними по моїх колінах і стегнах.  Хрускіт чашечки гучно відлунив у приміщенні. Тріщини, як павутина, почали вкривати мої кістки. Агонія болю заполонила мене… Зі сльозами й плачем я кричав, я благав їх припинити, але вони не зупинялися доти, поки кожна з них не вдарила по 10 разів. Я сподівався, що це все виявиться кошмарним сном.  Можливо, я все ще в палаті… "Це сон, точно сон."
    — Ми ще не закінчили, — пролунало від цієї клятої відьми.
    Вона вхопила своїми пазурами моє волосся і потягнула голову вгору і назад, аж поки я не зустрівся з її поглядом: «Ще рано вам засинати, молодий чоловіче».
    — ДЕСЯТЬ
    Нова хвиля болю пройшлася по моєму тілу, як струм по оголених дротах. Але цього разу вони трощили мою гомілку все тими ж молотками. Я більше не зміг терпіти біль і втратив свідомість. 
В мить, щось сильно кольнуло мене в груди. Я повернув голову і побачив медсестру.
    — Я ж казала, поки зарано спати. Трохи адреналіну не завадить.
    — ДЕСЯТЬ
    Тепер молотки заграли по моїх ступнях. Я вже не хотів жити. Сподівався, що мене просто доб’ють нарешті. Кричати й плакати не було ніяких сил. Горло пересохло настільки, що говорити стало неможливо.
    — От тепер, ти маєш абсолютно законну можливість, сидіти всюди, де тільки захочеш. А якщо тобі й відмовлять, то нічого. Можливо, ти просто не одразу помітив вільного місця. Я дуже сподіваюся, що цей вступний урок виявився для вас достатньо прозорим. 
Я не мав сил ні говорити, ані кивати. Я молив Бога, аби просто померти тут на місці, щоб тільки більше не чути цього слова — десять.
    — Ти дуже настраждався, тепер відпочивай, — промовила наостанок вона…
    У цей момент медсестра зробила мені ще один укол, і я одразу ж заснув.
***
    Прокинувся я знову в шпиталі, на тій же койці. Біля мене стояли поліцейські, а також декілька лікарів. На бейджі одного з них я побачив напис — Психіатр. 
    До мене підійшов Максим і спитав:
    — Іване… Що сталося з вами цієї ночі? Ви пам’ятаєте, хто це зробив? 
    Вмить я пригадав усі ті події. "Ні! Ні!!! Не хочу пригадувати! Геть з голови! Тільки не це! Чому вони мене не добили? Чому?"
    — Це все я, я зробив це з собою. Це все я, я!
    Моє обличчя скривилось. Мене стало трясти. Панічна атака почала викликати відчуття задухи. Один із лікарів швидко скомандував медсестрі поряд:
    — 10 кубиків…
    — Ааааааахххххххх……
    Лікар не зміг договорити. Я почав кричати й істерити, постійно промовляючи одну фразу...
    — Тільки не знову... Тільки не знову….