Розділ 47: День церемонії

Наш день.Наш ранок.Початок НАС

Я стояла перед високим дзеркалом у білому шовковому халаті. На безіменному пальці тьмяно блищала каблучка мами Даміана. Поруч, на спинці стільця, висіла сукня — без корсетів, кринолінів і тонни фати. Матовий шовк кольору слонової кістки, відкрита спина, довгий струмливий поділ і тонкі бретелі, що ледь трималися на плечах. Простота, яка коштувала дорожче за будь-який пафос.

Двері кімнати прочинилися без стуку.

Аліна увірвалася всередину з келихом шампанського в одній руці й баночкою моєї улюбленої фіксуючої пудри в іншій.

— Так, наречена, відставити філософські роздуми про вічне, — вона поставила келих на туалетний столик і критично оглянула мене з ніг до голови. — До початку рівно дві години. Джулія там знизу вже змонтувала арку, Алекс особисто перевірив міцність кожної балки своїми залізними лапами, а Максим допиває третій еспресо, бо твій Даміан підняв службу безпеки на вуха ще на світанку.

Я ледь помітно посміхнулася, повертаючись до подруги:

— Ти ж знаєш, він не вміє інакше. Для нього контроль — це рефлекс.

— О так, я це помітила, — Аліна підійшла, взяла щіточку для волосся й почала акуратно підбирати мої неслухняні пасма в недбалий низький пучок. — Але знаєш, що найдивніше, Мельник?

— Що?

— Ти зовсім не виглядаєш як людина, яку загнали під контроль. Ти виглядаєш... спокійною. Вперше за всі ті роки, що я тебе знаю. Без цього твого звичного чергового виразу обличчя «зараз хтось помре, а я мушу його зашити».

Я опустила погляд на свої долоні. Пальці хірурга, які звикли до щоденного тремору відповідальності, зараз не тремтіли.

— Бо він забрав у мене необхідність захищатися від усього світу,Алю.
Шовк ліг на тіло як друга шкіра — прохолодний, важкий, ідеальний.В цей момент у двері постукали.

— Увійдіть, — гукнула Аліна, відступаючи на крок із келихом шампанського в руці.

Двері відчинилися.

На порозі стояв професор Анатолій Степанович. У бездоганному темно-синьому костюмі-трійці, з акуратно постриженою сивою бородою й тими самими добрими, трохи втомленими очима, які навчали мене тримати затискач під час моєї першої самостійної операції.

Поруч із ним стояла мама — у ніжній волошковій сукні, судорожно стискаючи пальцями сумочку. А за ними, спираючись на витончену різьблену тростину, стояла бабуся — Євгенія Павлівна. Строга, з прямою спиною професорки старої школи, в елегантній шовковій хустці, яку я подарувала їй ще з першої своєї стипендії.

У мене перехопило подих. Повітря миттєво зникло з легень.

— Мамо?.. Бабусю?.. — мій голос зірвався до шепоту. Я зробила крок уперед, не вірячи власним очам. —ВИ приїхали.

— Твій наречений, Євочко, — мама підбігла до мене першою, обіймаючи так гаряче й міцно, як уміють лише мами, — він справжній розбійник найвищого рангу! 
Нас навіть не запитували! Нам просто сказали: «Перший чекає, без сім’ї весілля не почнеться».

Я уткнулася носом у мамине волосся, відчуваючи рідний запах дому, і очі зрадницьки запекло.

— Бабусю, — я підійшла до бабусі, беручи її сухі прохолодні пальці у свої. — Як ваше серце? Переліт був важким?

Бабуся повільно підняла руку, торкнулася моєї щоки й ледь помітно, але звично суворо звела брови:

— Серце моє б’ється рівно, дитино. Особливо після того, як твій наречений виділив окремого лікаря на борту, який кожні п’ятнадцять хвилин міряв мені тиск і боявся навіть дихнути в мій бік. — Вона пильно оглянула мою сукню, потім платинову каблучку й пом’якшала: — Ти прекрасна, Єво. І очі в тебе нарешті не тривожні. Це єдине, що для мене має значення.

Анатолій Степанович кашлянув, ховаючи посмішку у вусах, і зробив крок уперед:

— Єво, ви порушуєте регламент. Хірург не має права запізнюватися на операцію, а наречена — до вівтаря. Даміан унизу ходить уздовж балюстради так, ніби готовий особисто штурмувати другий поверх, якщо ви не вийдете через три хвилини.

Я витерла куточок ока й посміхнулася:

— Ви підете зі мною, професоре?

Анатолій Степанович серйозно кивнув, підставляючи мені свій лікоть:

— Для мене це честь, Єво. З першого дня, коли ти прийшла до мене в відділення.

Даміан

Внизу шуміло Середземне море.

Сонце опускалося до обрію, заливаючи скелі й мармурову терасу густим рідким золотом. Арка з білих олеандрів, бугенвілій та дикого евкаліпта здригалася від свіжого солоного бризу.

Я стояв біля самого краю майданчика в темно-синьому лляному костюмі з розстебнутим коміром білої сорочки. Зовні — повний спокій. Але всередині мене все було натягнуто до межі.

Алекс стояв праворуч біля сходів — незворушний, у темному поло, з гарнітурою у вусі. Поруч метушилася Джулія, в останню мить підправляючи нижні гілки арки. Коли порив вітру ледь не збив її з ніг, масивна рука Алекса блискавично зафіксувала її за талію.

— Не крутися на підборах, — глухо кинув він, але пальців не розтиснув.

— Не гарчи, я на роботі, — Джулія випалила це з викликом, але слухняно залишилася стояти впритул до його плеча.

— Периметр чистий, Перший. Сім’ю на місце доставили. Бабуся сказала, що ти схожий на корсара, але костюм сидить відмінно.

— Від неї іншого й не чекав, — відрізав я, не зводячи очей зі сходів вілли.

Музика змінилася. Скрипка взяла низьку, глибоку ноту.

Гості замовкли. Мама Єви та бабуся зайняли місця в першому ряду.

І на сходах з’явилася вона.

У мене в грудях щось різко перехопило — так, як не бувало під час жодної перестрілки.

Єва йшла під руку з Анатолієм Степановичем. Білий шовк обтікав її струнке тіло з кожним кроком, відкрита спина приковувала погляд, а темне волосся розліталося на вітрі. Вона дивилася прямо на мене — своїм фірмовим, непохитним, пронизливим поглядом.

Професор підвів її до арки, зупинився навпроти мене й міцно стиснув мою долоню:

— Вона береже чужі серця, Даміане. Твоє завдання — зберегти її власне.

— Я віддам за це життя, професоре, — відповів я твердо й прийняв її тонку, гарячу руку у свою.