Розділ 46

Місяць потому. Іспанія

Середземне море ліниво розбивало білу піну об скелі. Тераса нашої орендованої вілли потопала в затінку пальм, запаху розігрітої хвої та цитрусових.

До нашого з Даміаном весілля залишалося рівно два дні. Ніякої преси, жодних зайвих людей — лише найближчі, білі шатра біля скелястого обриву й тихий шум прибою.

На шезлонгу біля басейну, закинувши стрункі засмаглі ноги,сиділа Аліна. Вона  прилетіла разом із Максимом ранковим рейсом, скинула підбори й тепер потягувала крижану сангрію крізь трубочку, розглядаючи мій палець із  діамантом.

— Мельник, я досі не вірю, що ти виходиш заміж за людину, яку збиралася зашивати без наркозу за порушення лікарняного режиму, — протягнула Аліна з фірмовою посмішкою. — Але каблучка... чорт, цей камінь перекриває річний бюджет відділення.

— Зате відділення тепер повністю автономне й без черг на медикаменти, — я засміялася, поправляючи сонцезахисні окуляри. — Де, до речі, Максим?

— Де-де... Даміан перехопив його ще на вертолітному майданчику, — фиркнула Аліна. — Пішли перевіряти систему відеоспостереження й зв'язок. Мій чоловік у компанії твого Першого миттєво забуває, що приїхав на курорт.

— Дівчата, арка готова, але якщо ви просили без гвоздик — тут будуть виключно білі олеандри, бугенвілії та дикий евкаліпт! — пролунав дзвінкий голос із саду.

Джулія виринула з-за великої кованої арки. У коротких джинсових шортах, світлій футболці, зі зв'язкою флористичного дроту на поясі й секатором у руках. За цей місяць вона встигла засмагнути до золотавого відтінку, а її неслухняні кучері вигоріли на сонці.

— Джуліє, кинь той дріт і йди сюди, — покликала я її, показуючи на вільне крісло. — Сонце в зеніті, ти з сьомої ранку на ногах.

— Якщо я не закріплю центральну гілку, вітер з моря все здує, — буркнула вона, але секатор усе ж відклала на столик, витерла тильним боком долоні чоло й плюхнулася в крісло, жадібно схопивши келих із мінералкою та льодом. — Ох... Мама мія. Ваші чоловіки збожеволіють від контролю.

Аліна опустила сонцезахисні окуляри на кінчик носа, прискіпливо оцінюючи Джулію:

— Так-так. А от з цього місця детальніше. Мені Максим натякав, що головний цербер Даміана,ну той двометровий шафа зі шрамом, який за всю дорогу вимовив лише два слова «Сектор чистий» — перекваліфікувався в твого особистого вантажника?

Щоки Джулії миттєво спалахнули яскравим рум'янцем.

— Синьйор Алекс просто... дуже відповідальний, — поспішно захистилася вона, ховаючи очі за келихом.

— Відповідальний? — я не стримала сміху. — Джуліє, Даміан учора випадково зазирнув у звіт витрат на паливо. Алекс минулого тижня зробив гак у двісті кілометрів тільки для того, щоб привезти тобі живильний розчин для гортензій аж з сусідньої провінції.

Аліна аж сангрією похлинулася:

— Що?! Алекс возить підгодівлю для квітів?!

— Він не тільки возить, — Джулія обурено фиркнула, але на її губах заграла зрадницька, ніжна посмішка. Вона накрутила кучерик на палець і тихо додала: — Він постійно хмуриться. Але вчора ввечері, коли я порізала палець, він зблід так, ніби в нього на очах вибухнула граната. Витяг свою аптечку, продезінфікував, наліпив пластир... і тримав мою руку хвилин п'ять, поки я сама не спитала, чи збирається він її відпускати.

— І що він? — в один голос видихнули ми з Аліною, подавшись уперед.

— Сказав: «Не збираюся», — прошепотіла Джулія, закриваючи палаюче обличчя долонями. — А потім розвернувся й пішов чистити зброю, щоб я не бачила, як він почервонів!

Ми з Аліною вибухнули голосним, нестримним реготом, що рознісся по всій терасі.

— Господи, — Аліна витерла сльозу від сміху й підняла келих. — Дівчата, ми з вами офіційно найнебезпечніші жінки цієї імперії. Єва приручила Першого скальпелем, я тримаю в узді Максима, а ти дресируєш їхнього головного ліквідатора гортензіями. За нас.

— За нас, — посміхнулася я, цокаючись келихом.

У цей момент на кам'яну доріжку біля басейну вийшли троє: Даміан, Максим та Алекс.

Усі троє в темних окулярах, зосереджені, щойно закінчили нараду. Даміан у розстебнутій лляній сорочці підійшов до мого шезлонга, поклав важку руку мені на плече й кинув свій фірмовий, темний, владний погляд:

— Про що секретничаємо, панянки?

— Обговорюємо тактико-технічні характеристики лаванди, Перший, — невинно відповіла я, торкнувшись пальцями його зап'ястя.

Максим тим часом підійшов до Аліни, нахилився й коротко поцілував її у вилицю:

— Сонце, ти знову підбиваєш людей на бунт?

— Я лише констатую факти, любий, — посміхнулася Аліна.

Алекс тим часом зупинився за два кроки від крісла Джулії. Руки за спиною, постава струнка, обличчя — чистий граніт. Але його погляд був прикутий виключно до її тонких пальців:

— Джуліє, — пробасив він сухо. — Сонце надто активне. Тобі час у затінок. І випий води.

Джулія підняла на нього великі очі, лукаво примружилася й простягнула йому порожній келих:

— Принесіть мені лід, синьйоре. І, можливо, я послухаюся вашого наказу.

Даміан із Максимом ледь помітно переглянулися, стримуючи посмішки. Алекс мовчки забрав склянку з її рук і попрямував до бару.

— Здається, після нашого весілля на нас чекає ще одна війна, — тихо прошепотів Даміан мені на вухо, цілуючи в маківку. — Алекс її з тріском програє.

— Це буде найкраща поразка в його житті, — відповіла я, дивлячись на те, як починає розгорятися золотий, мирний захід сонця.