Розділ 44

— Ну що, — тихо прошепотів Даміан, торкаючись губами мого волосся. — Операція «Освідчення» вважається успішною?

— Повністю, — я посміхнулася й перевела погляд на його вільну розстебнуту сорочку. — Хоча рівень пафосу з цим морем півоній зашкалює навіть для тебе.

— Звикай, Мельник, — він ледь помітно хмикнув. — Для моєї майбутньої дружини меншого не буде.

Струнний квартет біля колонади завершив останній акорд, музиканти зібрали інструменти й тихо пішли. Повітря пахло лавандою та солодким вином.

— Поїхали на віллу? — Даміан переплів свої пальці з моїми. — Тобі потрібен відпочинок.

— Поїхали. Тільки пообіцяй, що завтра зранку ми просто спатимемо.

— Домовилися.

Ми неквапливо рушили мармуровою доріжкою до виходу з тераси через кам’яну арку.

Біля підніжжя пагорба, під старим ліхтарем, стояв наш темно-вишневий кабріолет, а поруч — фургон флористичної студії.

І просто біля відчинених задніх дверей машини стояла знайома масивна постать.

Я різко пригальмувала й здивовано подивилася на Даміана:

— Зачекай... Ти ж обіцяв без охорони!

Даміан спохмурнів. Його погляд миттєво став колючим, він насупив брови й сам зупинився як укопаний, явно не розуміючи, що відбувається:

— Я скасував супровід. Що він тут робить?..

Він зробив пів кроку вперед, готовий влаштувати своєму начбезпеки серйозний розгін за порушення наказу. Але щойно ми підійшли ближче до арки й роздивилися картину повністю, слова застрягли в нього в горлі.

Біля кузова стояв Алекс.У чорній футболці, що тріщала на спині, коли він ставив у кузов масивний дерев’яний ящик із мокрою землею та зрізаними основами півоній. Поруч стояла дівчина — ледь діставала йому до грудей. Кучері вибилися з дерев’яної шпильки, лляний фартух у плямах від хлорофілу.

Вона різко вдарила долонею по борту фургона просто перед його носом:

— Синьйоре, ви глухий? Дренажні піддони ставлять уздовж стінки, а не на середину! Ви мені все переламаєте!

Алекс — людина, чий палець на спусковому гачку не здригався ніколи, — завмер із другим ящиком на вазі. М’язи на його шиї здулися, погляд уперся в її розчервоніле обличчя, а вуха під міліметровим їжаком волосся повільно залила густа фарба.

— Я поставлю до стінки, — прохрипів він басом, акуратно зміщуючи центр ваги.

— І не дивіться на мене так, ніби збираєтеся мене вбити! — вона вихопила з кишені фартуха секатор і клацнула лезами в повітрі. — Руки опустіть, заклинить же!

Даміан біля мене зупинився.

Я відчула, як його лікоть під моїми пальцями здригнувся. Він повільно опустив підборіддя, притиснув пальці до перенісся й видав короткий, абсолютно беззвучний смішок.

— Він не охороняє, — прошепотіла я йому в плече. — Він найнявся на нічну зміну.

Даміан підняв голову. В його очах блиснула чиста, зла іронія,дістав із кишені ключі від машини, клацнув брелоком і голосно відкрив пасажирські дверцята кабріолета.

Алекс здригнувся на звук, різко обернувся, помітив нас обох і виструнчився так, ніби його заскочив трибунал. У руках він усе ще мертво тримав ящик з евкаліптом.

Даміан лише кинув на нього один довгий, оціночний погляд, обійшов капот і сів за кермо:

— До шостої ранку щоб був на віллі. Без гербарію — ледь чутно промовив.

Двигун авто гаркнув низьким басом, розриваючи тишу пагорба, і машина рвонула з місця, залишаючи за спиною пил, світло ліхтаря і розгубленого Алекса.

До спальні ми дійшли мовчки.

Клацання замка відрізало хол. У кімнаті пахло прохолодою відкритого балкону.

Даміан скинув піджак на підлогу — без церемоній, туди ж полетів годинник. Він розвернувся, схопив мене за зап’ястя й смикнув до себе. Я врізалася грудьми в його сорочку, відчуваючи, як залізна пряжка його ременя впивається мені в живіт.

— Досить пафосу на сьогодні, наречена , —видихнув він прямо мені в губи.

— Згодна, — я зачепила пальцями верхні ґудзики його сорочки й рвонула їх убік. Тонкі нитки луснули, біла тканина розійшлася.

Його пальці вже були на моїй спині. Блискавка сукні розійшлася з коротким звуком, шовк ковзнув по стегнах і впав під ноги. Я залишилася на холодній підлозі босоніж, у тонкій мереживній смужці білизни.

Даміан підняв мене за стегна в один рух, підсадивши на край масивного дерев’яного комоду біля дзеркала.

Його поцілунок був грубим, важким, без жалю й сантиментів. Він брав мої губи так, ніби забирав борг, пальцями впиваючись у мої стегна, розводячи їх у боки. Я відчувала кожну лінію тіла, його гаряче, рване дихання, від якого плавилося все всередині.

— Твоя черга тримати контроль, Єво, — прохрипів він, зриваючи з мене залишки мережива й входячи одним різким, повним поштовхом.

Я вчепилася пальцями в його спітнілі плечі, задихаючись від гострої хвилі, що прошила хребет. Дзеркало за нашими спинами затремтіло від глухих ударів. Ніяких повільних поглядів — лише темний ритм, спільне задихання, дзвін металевого скальпеля об його груди й спалах, що накрив нас обох одночасно, вибивши залишки думок.

Перед світанком у кімнаті стало синьо.

Я лежала на животі, укрита простирадлом до попереку. Даміан сидів на краю ліжка, спиною до мене, спершись ліктями на коліна. На його лопатках червоніли свіжі сліди моїх нігтів. Він крутив на пальці важку запальничку, але не запалював її.

— Телефон задзвонить о сьомій, — сказала я в тишу, дивлячись на його темний профіль.

Даміан повернув голову через плече, окинув мене поглядом — важким, спокійним, абсолютно присвоєним — і кинув запальничку на тумбу:

— Нехай дзвонить. Борт заправлений. Оперуй скільки треба. Я заберу тебе в п’ятницю.