Розділ 43

Я стояла перед дзеркалом у гардеробній кімнаті вілли. Даміан подбав про все: на ліжку лежала довга, струмениста сукня глибокого смарагдового кольору з тонкого шовку, із відкритими плечима та спокусливим розрізом уздовж лівого стегна. Вона ідеально підкреслювала фігуру, не сковуючи рухів. На шиї знову блищав мій незмінний срібний скальпель — я відмовилася знімати його навіть під вечірній образ.

Двері кімнати прочинилися, і в дзеркалі з'явилося відображення Даміана.

Він одягнув бездоганний темно-графітовий костюм без краватки, білосніжна сорочка була розстебнута на верхні ґудзики. Волосся акуратно зачесане назад, щетина підрівняна. Він виглядав як справжній володар цього міста — небезпечний, впевнений і до божевілля привабливий.

Даміан підійшов ззаду, поклав важкі долоні мені на плечі й зустрівся зі мною поглядом у склі.

— Ти неймовірна, Єво, — його голос прозвучав низько, з оксамитовою хрипкотою.

— Ти теж непогано виглядаєш, — посміхнулася я, повертаючи голову. — Де твоя охорона?

— Я ж обіцяв: сьогодні тільки ми.

— Справді жодного броньовика за спиною?

— Жодного. Машина біля воріт. Я за кермом.

— Тоді веди, Перший, — я вклала свою долоню в його руку.

Вінтажний темно-вишневий кабріолет плавно загальмував біля старовинної кам’яної арки.

Коли Даміан заглушив двигун і вийшов, щоб відчинити мої дверцята, вечірнє місто зустріло нас теплим подихом вітру, запахом нагрітого каменю та ледь чутним дзвоном соборів. Він подав мені руку. Мої пальці торкнулися його долоні, і ми пройшли крізь арку на закриту терасу.

У мене перехопило подих.

Уся мармурова тераса тонула в морі живих квітів: сотні білих півоній із важкими розкритими бутонами, оберемки свіжої фіолетової лаванди та сріблясте листя евкаліпта. Уздовж кам'яних поручнів горіли свічки у високих скляних колбах, а біля далекої колонади струнний квартет тихо награвав тягучу мелодію.

Унизу, розкинувшись на всі боки, мерехтів нічний Рим із величним освітленим куполом собору Святого Петра.

— Даміане... — я озирнулася на нього, намагаючись впоратися з хвилею емоцій. — Що це все означає?

— Це означає, що ти більше ніколи не згадаєш про холод, Єво, — він підвів мене до краю тераси й наповнив два келихи білим вином.

— Ти привіз сюди стільки квітів, — прошепотіла я, торкаючись пелюсток білої півонії.

Даміан відставив свій келих на мармуровий парапет, повернувся до мене й уважно подивився мені в очі. У його погляді не було звичної маски тіньового боса — лише оголений, майже лячний нерв.

— Знаєш, що я відчув у Києві, коли ти відмовилася сісти в літак? — його голос пролунав низько й глухо.

— Що я вперта й некерована?

— Ні, — він повільно похитав головою, скорочуючи між нами відстань до пів кроку. — Я вперше в житті відчув справжній страх. Мій контроль, мої рахунки, моя зброя — усе перетворилося на попіл за одну секунду. Я стояв на злітній смузі й розумів: якщо ти не зі мною, мені плювати на все.

Моє серце важко вдарило в ребра.

— Але ти полетів, — тихо нагадала я. — І спалив себе до тла.

— Я спалював ворогів, Єво, — він узяв моє обличчя в свої гарячі, сильні долоні. Його великі пальці торкнулися моїх вилиць. — Я не за гроші воював. Я зачищав кожен кут цього чортового міста, щоб жодна жива душа навіть подумати не посміла використати тебе проти мене. Я закрив усі загрози, щоб ти могла зайти в мій дім у повній, абсолютній безпеці.

— Даміане... — по моїй щоці скотилася гаряча сльоза. — Ти не повинен був тягти це сам.

— Повинен. Тому що я чоловік, який не має права ризикувати своєю жінкою, — він опустив одну руку у внутрішню кишеню піджака й дістав документ із тисненням міністерства охорони здоров’я і поклав складений папір мені в долоню:

— Прочитай.

Я розгорнула бланк:

— Що це?.. Повна автономія клініки... Фінансування нового центру кардіохірургії на двадцять мільйонів євро... Твоє ім'я як гаранта, але жодного втручання в управління?

— Ти ніколи не будеш моєю бранкою, Єво, — твердо вимовив він. — Твоя професія— це частина тебе. Приватний борт буде готовий щоп'ятниці. Якщо тобі потрібно оперувати в Києві — ти летиш. Якщо я потрібен у Римі — я чекаю тебе тут або лечу слідом. Твоя свобода недоторканна.

Я дивилася на нього крізь пелену сліз, вражена тим, наскільки глибоко цей чоловік зрозумів кожен мій внутрішній страх.

Даміан дістав із карману смарагдову коробочку і одразу відкрив.На чорному шовку у світлі свічок спалахнула платинова каблучка старовинної роботи з чистим діамантом.

— Вона належала моїй матері, — промовив Даміан. Його пальці, які ніколи не тремтіли перед дулами ворожої зброї, зараз ледь помітно здригнулися. — Вона чекала жінки, якій я зможу довірити своє життя без жодного страху.

Він опустився на одне коліно прямо на мармурові плити, вкриті пелюстками білих півоній, і підняв на мене палаючий, відданий погляд:

— Єво Мельник. Ти станеш моєю дружиною? Моєю рівною перед людьми, перед законом і перед моїм світом?

Я затамувала подих.

— Ти розумієш, що підписуєш, Даміане? — мій голос тремтів, але в ньому дзвеніла непохитна впевненість. — Це довічний контракт із жінкою, яка вміє зупиняти твоє серце й зашивати його знову. Якщо ти хоч раз зрадиш мою довіру — мій розріз буде бездоганним.

Даміан дивився на мене з такою дикою, несамовитою гордістю, що в мене закрутилася голова. Він накрив мою долоню своєю рукою.

— Моє серце зупиняється лише тоді, коли тебе немає поруч. А щодо інших... Від сьогодні кожен знатиме, чия ти дружина. І якщо хтось посміє глянути косо — я забуду всі твої заборони на стрілянину.

Я тихо, крізь щасливі сльози засміялася й опустилася перед ним на коліна прямо серед лаванди та півоній.

— Так, Даміане, — вимовила я, обіймаючи його за напружену шию. — Тисячу разів «так».

Він видихнув — важко, з полегшенням, ніби щойно виграв головну війну свого життя.

Даміан узяв мою тремтячу ліву руку й повільно надів  каблучку на мій безіменний палець. Вона сіла ідеально, загравши всіма гранями діаманта під вогнями свічок.