Розділ 37:Єва

— Лікарю Мельник? — стара медсестра Віра Іванівна здивовано підняла очі з-під окулярів, ледь не впустивши журнал обліку препаратів. — Євочко... а ти хіба не у відпустці? Сам професор сказав!

— Відпустка скасовується, Віро Іванівно, — мій голос пролунав рівно, без жодного тремтіння, хоча пальці в кишенях плаща все ще стискалися в кулаки. — Пацієнти самі себе не прооперують. Хто в нас у другій операційній?

— Там проривна виразка, ускладнена кровотечею, молодий хлопець, — розгублено заторохтіла медсестра. — Черговий хірург якраз готувався заходити, але якщо ви берете...

— Я беру. Готуйте поле. Десять хвилин на обробку.

Я зайшла до ординаторської, зачинила за собою важкі двері й притулилася спиною до прохолодного дерева.

Тиша.

Жодного шелесту дорогого кашеміру. Жодного важкого кроку за спиною. Жодного пронизливого, темного погляду, від якого шкіру обпікало зсередини.

Я подивилася на свої руки. Вони були абсолютно спокійними. Пальці не тремтіли.

Я була вільна. Я була лікарем Євою Мельник, господинею свого власного життя.

Тоді чому в грудях, прямо під ребрами, де мало би битися звільнене від контролю серце, розросталася така крижана, глуха, нестерпна пустка?

Наступні дві доби я перетворила на власне медичне пекло.

Я брала всі чергування підряд: апендицити, складні резекції, нічні травми з приймального. Я стояла на ногах годинами, затягуючи вузли, коагулюючи судини, дихаючи сухим повітрям операційної під монотонний писк моніторів. Пила літрами розчинну каву, тільки б не дати собі часу зупинитися й подумати.

У середу ввечері я нарешті змусила себе вийти з лікарні. На вулиці сіявся дрібний київський дощ.

Ми домовилися зустрітися з Аліною в невеликій затишній кав'ярні, неподалік від мого будинку. Коли я зайшла всередину, подруга вже сиділа за дальнім столиком біля вікна, крутячи в руках келих із лимонадом.

— Мельник, ти виглядаєш так, ніби тебе щойно переїхав реанімобіль, — безапеляційно заявила Аліна замість привітання, пильно скануючи моє бліде обличчя. — Скільки діб ти не спала?

— Усе нормально, просто багато роботи, — я безсило опустилася на м'яке крісло навпроти неї.

— Ага, розказуй казки комусь іншому. Де твій небезпечний олігарх?

Я важко зітхнула, опустивши погляд на дерев'яну стільницю:

— Він полетів до Риму,а я… не полетіла, Аліно. Відмовилася в останній момент. Залишилася тут.

Аліна завмерла з відкритим ротом, а потім тихо видихнула:

— Ти з глузду з'їхала... Але знаєш, що найдивніше? Мій Максим учора вночі прийшов сам не свій.Каже, там таке напруження, що повітря іскрить.

Від цих слів моє серце боляче стиснулося, пропустивши удар.

— Щось знає за Даміана?.. — мій голос ледь помітно здригнувся.

— Працює як робот без сну, — знизала плечима Аліна, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Єво, ти можеш скільки завгодно вдавати сильну й незалежну, але я ж бачу: ти божеволієш без нього.

Я промовчала, стиснувши пальці під столом. Вона була абсолютно права.

Після розмови з Аліною я повернулася до своєї квартири. Тиша в кімнатах здавалася оглушливою.

Я набрала маму.

— Євочко, донечко, як ти? — лагідно долинув рідний голос. На фоні чулося спокійне потріскування дров і далекий голос професора.

— Усе добре, мамо. Працюю. Як бабуся?

— Бабуся чудово, тиск у нормі, Степанович за нею наглядає краще, ніж у стаціонарі, — мама тихо зітхнула. — А ти як, ластівко? Твоє серце на місці?

— Не знаю, мамо... Я відстояла свою свободу, але відчуваю лише порожнечу.

— Гордість — гарна річ, Єво, але вона не зігріє тебе вночі. Якщо чоловік відпустив тебе без бою, то поважає твої межі... можливо, час зробити свій крок? Не з примусу, а з власної любові?

Коли дзвінок завершився, я сиділа в темряві кімнати, дивлячись на свої руки.

Мама й Аліна мали рацію. Я довела йому свою незалежність. Але я розуміла, що він там сам у центрі бурі, виснажений і загнаний справами.

І раптом у пам'яті виринув той вечір,коли я їхала додому з того пекла.

Той момент, коли мовчазний, небезпечний Алекс,сунув мені в кишеню маленький чорний телефон закритого зв'язку:

«Тут тільки один номер, лікарю.Якщо у тебе виникнуть проблеми— одразу тисни виклик».

Я підірвалася з ліжка, кинулася до шафи й почала переривати кишені старої сумки.

Ось він.

Маленький, важкий моноблок без зайвих написів. Я натиснула кнопку живлення — екран спалахнув тьмяним зеленим світлом, показуючи захищене з'єднання й один-єдиний контакт: «АЛЕКС».

Пальці не вагалися. Я натиснула виклик.

Гудок був лише один. На тому кінці лінії почулося коротке клацання й сухий, напружений голос:

— Слухаю.

— Алексе... це Єва.

У слухавці запала довга тиша, після чого пролунав шелест зачинених дверей.

— Лікарю Мельник? Щось сталося?

— Все спокійно, Алексе. Що з Даміаном?

Боєць глухо видихнув:

— Перший заборонив зв'язуватися з вами... але тут повне пекло, Єво. На другу добу стався вибух на складі , йде тотальний аудит. Він не спить уже навіть. Зачинився в кабінеті, глушить еспресо літрами й курить пачками. Працює на знос як машина. Він спалює себе заживо.

Від його слів усередині все похололо від тривоги за цього несамовитого чоловіка.

— Його шов... — видихнула я. — Він обробляв?

— Та який шов,лікарю... Він нікого не підпускає.

— Тоді слухай мене, Алексе, — мій голос набув залізної твердості. — Мені потрібен борт до Рима. Просто зараз.

У слухавці почувся тихий, приголомшений вдих:

— Лікарю... якщо Перший дізнається, що я привіз вас без його наказу — він мені голову відірве.

— Не відірве. Бо якщо ти мене не привезеш — його серце не витримає такого режиму. І головне: Даміан не повинен знати. Жодного слова.Ти проведеш мене так, щоб він мене не помітив. Зрозумів?

На тому кінці дроту повисла коротка пауза, а потім пролунав стриманий, задоволений смішок Алекса: