Розділ 35: Даміан

За ілюмінатором розкинувся Рим — розпечений південним сонцем, древній, цинічний і просякнутий війною за сфери впливу. Місто, яке я знав до кожного провулка й у якому  будував свою імперію.

Але вперше за все життя це місто здавалося мені порожнім.

Я застебнув ґудзики темного піджака, провів рукою по волоссю й поглянув на сусіднє шкіряне крісло. Воно було порожнім. Там мав лежати її чорний плащ. Вона мала сидіти поруч, гордо випроставивши спину, сердито мружитися на мої сигарети й читати черговий медичний журнал.

Замість цього мій смартфон у кишені зберігав лише її коротке, безжальне повідомлення, яке стояло перед моїми очима: «Я не стану пасажиром твого життя за наказом».

— Перший, група зустрічі на місці, — пролунав голос Алекса від виходу з салону. — Три броньованих авто. На віллі все готово до наради. Джанні та представники північних терміналів уже чекають у нижній залі.

— Охорона периметра? — мій голос прозвучав сухо, звично, але всередині все було натягнуто, як сталевий трос.

— Подвійне кільце. Усі сектори перекриті.

Я підвівся, накинув пальто на плечі й зробив крок до трапа.

Гаряче римське повітря вдарило в обличчя запахом розігрітого асфальту, морської солі та вихлопних газів. Біля трапа виструнчилися шестеро моїх бійців у  костюмах, під якими вгадувалися контури автоматичної зброї. Вони схилили голови, відчиняючи дверцята центрального броньовика.

Для них я був тим самим Даміаном: безжальним, холодним стратегом, який прилетів наводити лад залізною рукою. Ніхто з них навіть не здогадувався, що всередині цієї броні щось глухо нило від того, як легко й зухвало вона залишила мене самого.

Вілла на пагорбі зустріла мене мармуровою прохолодою та напруженою тишею.Величезний маєток потопав у зелені кипарисів, високі кам'яні мури відрізали його від зовнішнього світу, а за броньованим склом панорамних вікон відкривався краєвид на пагорби вічного міста. Тут було все, що можна купити за брудні й чисті мільйони: приватний вертолітний майданчик , картинна галерея, підземний бункер, басейн з морською водою.

І в кожній кімнаті цього клятого палацу стояла мертва тиша.

— Пане Даміан, документи на підпис, — особистий секретар підійшов до масивного дубового столу в кабінеті, викладаючи стоси папок. — Звіти з портів,Джанні вимагає перегляду відсоткової ставки за транзит. Вони вважають, що ваша відсутність  послабила контроль.

Я сів у широке шкіряне крісло, відкинувся на спинку й закурив. Сизий дим повільно потягнувся до високої ліпної стелі.

— Послабила? — мій голос пролунав так тихо й мертвотно, що секретар мимоволі зробив крок назад. — Запроси Джанні та його людей до кабінету.Зараз.

Наступні чотири години перетворилися на звичну м'ясорубку.

Переговори мовою ультиматумів, цифр, перекритих банківських рахунків і глухих погроз. Я ламав їхню самовпевненість методологічно, пункт за пунктом, відбираючи залишки впливу в тих, хто сподівався урвати шматок мого бізнесу, поки я був у Києві. До кінця зустрічі Джанні сидів навпроти мене з побілілим обличчям, підписуючи кожен документ тремтячими пальцями, не сміючи навіть підвести очей.

О дев'ятій вечора останній гість залишив віллу.

Я стояв біля відчиненого вікна кабінету з келихом нерозбавленого віскі, дивлячись на темні сади Рима. Рутина. Звичайна брудна робота, яку я робив роками.

Двері кабінету тихо відчинилися. Увійшов Алекс.

— Перший. Напрямок півночі закритий повністю. Усі логістичні вузли перепідпорядковані вашій службі безпеки. За два дні ми остаточно зачистимо залишки старих схем.

— Добре, — я не повертався, дивлячись у темряву.

Алекс помовчав кілька секунд, а потім тихо мовив:

— У Києві все тихо, пане. Спостереження немає, як ви й наказували. Але за відкритими даними... лікарня працює у звичному режимі.

Моя рука з келихом ледь помітно здригнулася.

Я зробив ковток пекучого алкоголю. Печіння в горлі не глушило внутрішнього вогню.

Вона хотіла свободи. Вона отримала її повною мірою. Жодних моїх людей під дверима, жодних телефонних дзвінків, жодного контролю. Я дав їй те, чого вона вимагала — рівність і простір.

Але в цій абсолютній тиші розкішного римського маєтку я щомиті бачив її очі. Її впертий погляд. Її тонкі пальці, які тримали скальпель і водночас так відчайдушно впивалися в мої плечі в темряві старої сільської хати.

Вона думала, що переграла мене. Думала, що зможе просто повернутися до свого старого життя, пити дешеву каву з автомата й забути все, що було між нами.

Я дістав із кишені телефон, екран спалахнув тим самим повідомленням: «Щасливого польоту, Перший».

Я провів пальцем по холодному склу й вимкнув екран.

— Працюй далі, Алексе, — рівно сказав я. — Закриваємо справи за сорок вісім годин.

У цьому місті все підкорялося законам сили. Мій світ ніколи не знав компромісів, напівтонів чи слабкості. Тут або ти ставиш на коліна інших, або твоїм тілом вимощують дорогу до чужих портів і рахунків. Мій Кодекс створювався роками — він був викарбуваний на бетоні промислових околиць, на залишках розбитих у кров кулаків, на свисті куль і запаху паленого пороху.

Правило перше: володій неподільно.

Правило друге: ніколи не давай слабини ворогам і не дозволяй нікому диктувати умови.

Правило третє: усе, що перетнуло межу твого периметра й стало твоїм, належить тобі до останнього подиху.

Я все життя ділив світ на те, що мені підконтрольне, і те, що підлягає ліквідації. Я забирав активи, компанії, долі людей, не моргнувши оком.У моїй темряві не було місця для сентиментів — лише розрахунок, броня й бездоганна дисципліна.

Але одна маленька, зухвала жінка розтрощила мій залізний кодекс на друзки одним простим, безжальним «ні».

Вона залишилася в Києві.

Вона не просто відмовилася від літака — вона відмовилася від золотого повідця, який я так звично й самовпевнено намагався на неї накинути. Вона відштовхнула мою охорону, мою фортецю, мої мільйони, залишивши мене самого з цим проклятим Римом, який без неї здавався лише безжиттєвим цвинтарем із мармуру й скла.