Розділ 34

Я стояла біля дерев’яного тину, відчуваючи, як пальці Даміана все ще тримають моє підборіддя. Його очі — дві чорні прірви, у яких не було жодного коливання. Для нього цей світ був гранично простим: є справи — їх треба контролювати; є жінка, яку він назвав своєю — її треба забрати із собою, перевезти через кордон і тримати у власному полі зору.

— Ти мовчиш, Єво, — його голос прорізав прохолоду ночі, тихий, низький, із глухими металевими нотками.

— А що я маю сказати, Даміане? — я повільно відсторонилася, вислизаючи з його рук. Холодне повітря миттєво обпекло щоки там, де щойно були його гарячі долоні. — Ти не пропонуєш. Ти ставиш до відома. Ти приїхав у моє життя, перевернув його догори дриґом, полагодив бабусі дах, зачарував професора... і тепер просто кажеш: «Збирай речі, ми летимо в Рим, бо в мене там справи»?

Даміан важко видихнув. Він дістав із кишені пачку, витягнув цигарку, але не запалив її — просто стиснув між міцними пальцями, зламавши навпіл. Тютюн посипався на траву.

— Це не просто справи, яких можна уникнути, Єво. Це основа всього, що тримає мене на плаву. Якщо я втрачу позиції в Римі — Київ перестане бути безпечним за лічені години. Усе це було лише відлуння того, що зараз закипає в Італії.

— І ти тягнеш мене в епіцентр? — я гірко всміхнулася, схрестивши руки на грудях. — Що змінилося відтоді, як ти боявся затягти мене у свій світ?

Він ступив до мене впритул. Один різкий крок — і між нами знову не залишилося простору. Його рука владно лягла на мою потилицю, притягуючи моє обличчя до свого.

— Змінилося те, що зараз я знаю: якщо з твоєї голови впаде хоч одна волосина, я спалю цю країну разом з усіма, хто стане на заваді, — прохрипів він, заглядаючи мені в самісінькі зіниці. — У Римі ти будеш у моїй фортеці. Під моїм наглядом. Поруч зі мною.

— Я не хочу жити у фортеці! — мій голос зірвався на шепіт, сповнений відчаю. — Я хочу заходити в операційну, розуміти, що рятую реальних людей, а не бути трофеєм! Мені потрібна моя робота, Даміане!

— Ти отримаєш роботу, — відрізав він залізобетонним тоном. — Завтра вранці я дам наказ юристам.Сорок відсотків акцій клірі  будуть оформлені на тебе до кінця тижня. Ти отримаєш карт-бланш на будь-які операції, будь-яке обладнання, будь-яку команду аспірантів. Але ти житимеш у моєму домі. І спатимеш у моєму ліжку.

Я дивилася на нього, задихаючись від цієї нестерпної, дикої суміші владності й турботи. Він давав мені ці 40% так само легко, як замовляв каву, і водночас забирав у мене право на сумнів.

— А мама? А бабуся? — я кивнула в бік освітлених вікон хати, де за тюлем миготіли силуети мами та Анатолія Степановича.

— Професор  уже нікуди не відпустить твою матір, — на губах Даміана з’явилася тонка напівпосмішка. — Він за ці два дні склав психологічний портрет надійного тилу. А щодо Євгенії Павлівни... Алекс залишить тут цілодобовий пост під виглядом місцевої агрофірми. Жодна чужа машина не заїде на цю вулицю без мого відома.

Він замовк, чекаючи моєї відповіді. Світ навколо нас завмер. Я чула лише далеке квакання жаб на річці та його важке, розпечене дихання.

— Дай мені час до ранку, — нарешті видихнула я, опускаючи погляд на його широкі груди. — Я повинна все обдумати.

Даміан повільно провів долонею по моїй щоці, його пальці торкнулися срібного ланцюжка на шиї:

— До ранку, Єво. Але квитки на приватний борт уже заброньовані на післязавтра.

Ніч у старій хаті була тривожною. Даміан спав поруч, міцно притискаючи мене до себе, а о шостій ранку я вийшла на літню кухню, де мама вже гріла чайник.

— Він кличе мене в Рим, мамо, — тихо сказала я, сідаючи за стіл. — Обіцяє клініку, безпеку, життя там. Але я боюсь утратити себе.

Мама лагідно погладила мене по голові:

— Євочко, ти сильна дівчинка. Якщо серце тягнеться до нього — спробуй. Але ніколи не зраджуй того, ким ти є насправді. Ми з бабусею завжди підтримаємо будь-який твій вибір.

Коли на подвір'я вийшов Даміан, я підійшла до нього й тихо видихнула:

— Я лечу з тобою, Даміане, — спокійно сказала я, дивлячись у його очі. — Але з умовою: я залишаюся практикуючим хірургом, а не тінню в маєтку.

Даміан переможно посміхнувся, підхопив мене на руки й запечатав мою згоду міцним поцілунком:

— Домовилися, Єво.

Ми залишили маму з бабусею в затишку сільського подвір'я, а самі вирушили до Києва.

Коли кортеж в'їхав до столиці, я попросила висадити мене біля моєї квартири.

— Мені потрібно побути тут цю останню добу, Даміане, — сказала я, зупиняючи його на порозі під'їзду.

Він насупився, у його темному погляді майнула звична підозра:

— Чому не в пентхаусі?

— Мені треба побути наодинці зі своїм старим життям, — м'яко пояснила я. — Зібрати медичні конспекти, особисті речі, просто попрощатися з цими стінами перед перельотом через усю Європу. Будь ласка.

Даміан дивився на мене кілька секунд, зважуючи кожне слово. Мій упевнений, спокійний вигляд остаточно розвіяв його сумніви.

— Добре, — нарешті поступився він, поцілувавши мене в скроню. — Завтра о восьмій ранку машина забере тебе й доставить прямо в аеропорт. Борт злітає о дев'ятій. Не запізнюйся, Єво.

— Я буду вчасно, — тихо пообіцяла я.

Ця доба в моїй порожній квартирі минула майже без сну.

Я ходила знайомими кімнатами, дивилася у вікно і слухала тишу. У кутку стояла зібрана валіза, на тумбочці лежали закордонні документ.Але що ближче підходив ранок, то чіткіше я усвідомлювала: якщо я зараз сяду в той літак під його конвоєм, за його наказом і за його розкладом — мене більше не буде. Я стану ще одним підпорядкованим активом у його бездоганній системі. Мною керуватимуть, мене ховатимуть у золотій клітці, а замість власного покликання я отримаю подароване місце в чужому світі.

Він мусив зрозуміти, що любов — це не володіння. Що мій вибір — це не результат його тиску.

О сьомій ранку я одяглася у свій звичний робочий одяг: джинси, кеди, темну куртку. Валізу навіть не зрушила з місця. Узяла лише шкіряний медичний саквояж із документами та стетоскопом.