Розділ 33

Ранок третього дня в селі виявився дивовижно спокійним. Борька, явно пам'ятаючи наш дипломатичний ультиматум, більше не штурмував підвіконня з войовничими криками, а скромно кудкудакав десь біля дальнього паркану в компанії кількох строкатих курок.

Сонце тільки-но піднялося над соснами, заливаючи дерев'яний ґанок м'яким бурштиновим світлом.

Я вийшла надвір у великому, затишному светрі Даміана, тримаючи в руках дві кружки з гарячим чаєм із чебрецем і м'ятою. Даміан уже був у саду: у простих джинсах і тонкій чорній футболці, що обтягувала його широкі плечі, він стояв біля криниці, перевіряючи дерев'яний коловорот.

— Доброго ранку, аграрний іспекторе, — посміхнулася я, підходячи ближче й протягуючи йому кружку.

Він повернувся, перехопив кружку, а вільною рукою миттєво обійняв мене за талію, притягуючи до себе. Його губи, теплі й пахнучі свіжим ранковим повітрям, м'яко торкнулися моєї скроні.

— Доброго ранку. Поки ти спала, я провів інспекцію периметра. Твій півень здав позиції без бою. Зерно в годівниці, гнізда перевірені. П'ять яєць уже на кухні.

— Ти робиш успіхи, — я притулилася щокою до його грудей, слухаючи розмірений, спокійний стукіт серця. — Якщо набридне керувати міжнародним холдингом, відкриємо фермерське господарство під Житомиром.

— Навіть не мрій, — він тихо, низько розсміявся. — Мій максимум на цій землі — підняти тиск твоєму завідувачу відділенням і виконати протокол Євгенії Павлівни. До речі, у нас залишився останній пункт програми.

— Сорок кущів «Волового серця» в парнику, — кивнула я.

— Саме так. Доки сонце не піднялося в зеніт і не перетворило теплицю на сауну — висуваємося.

Наступні три години перетворилися на справжній злагоджений конвеєр.

Парник із помідорами був гордістю бабусі: довгі, рівні ряди кущів, усипані важкими, ще зеленими гронами, підпирали скляні рами. Проте земля під ними пересохла до тріщин. Даміан витягав із криниці масивні дерев'яні відра з крижаною водою, тягав їх по два в кожній руці, навіть не збиваючи подиху, і заливав у великі залізні чани, щоб вода трохи прогрілася на сонці.

Я черпала воду поливалкою, акуратно заливала під коріння кожного куща й підв'язувала обважнілі гілки довгими смужками старого бавовняного простирадла.

— Ти надто делікатно з ними поводишся, — зауважив Даміан, ставлячи чергову пару повних відер біля входу. На його лобі блищали дрібні краплі поту, а дихання стало глибшим. — Це рослини,Єво, а не пацієнти.

— У кожної живої тканини своя специфіка, пацієнте, — парирувала я, зав'язуючи акуратний хірургічний вузол на стеблі. — Перетиснеш судину — помідор зав'яне. До всього треба підходити з анатомічною точністю.

— І до мене теж? — його очі небезпечно зблиснули з-під насуплених брів.

— До тебе — в першу чергу. Ти в мене взагалі найскладніший клінічний випадок за всю практику.

Він підійшов ближче, перехопив мої мокрі від води долоні, підніс їх до своїх губ і легко поцілував кожну кісточку:

— Головне, щоб ти не відмовлялася від моєї курації, лікарю.

— Я підписала інформовану згоду на все життя, — тихо відповіла я, дивлячись у його темні, глибокі очі, де більше не було холоду. — Відступати нікуди.

Близько п'ятої години вечора сільське подвір'я виглядало бездоганно.

Дрова складені в ідеальний штабель, шифер на даху тримався намертво, дубові двері в погребі ходили безшумно, теплиця була щедро напоєна, а в кошику на кухні лежав десяток свіжих яєць. Ми встигли прийняти літній душ, переодягнутися в чистий міський одяг і тепер сиділи на ґанку, спостерігаючи, як вечірнє сонце повільно сідає за вишневий сад.

Рівно о сімнадцятій тридцять біля хвіртки тихо зашурхотіли шини по гравію.

Великий чорний позашляховик плавно закотився у двір, піднявши легку хмарку пилу. За ним припаркувалася добре знайома стара вишнева «Нива» з багажником на даху.

— Ого, — я підвелася з ґанку. — Тяжка артилерія прибула в повному складі.

З позашляховика вийшов Алекс, підтягнутий, у костюмі, і миттєво відчинив задні двері, обережно подаючи руку Євгенії Павлівні. Бабуся ступила на землю з бадьорим, свіжим виглядом, у новій квітчастій хустці та строгому жакеті. Слідом за ними з «Ниви» вийшов професор Анатолій Степанович Дудар — у напрасованому світлому піджаку, тримаючи в руках величезний торт у фірмовій коробці та розкішний букет темно-бордових троянд.

Поруч із професором стояла мама, і її щоки горіли таким дівочим, збентеженим рум'янцем, якого я не бачила в неї років двадцять.

— Доброго вечора, шановне товариство! — урочисто проголосив Анатолій Степанович, підходячи до ґанку й передаючи троянди мамі, а торт — мені. —Місія  завершена з повним клінічним успіхом! Пацієнтка продемонструвала залізне здоров'я, нормотонію та блискуче знання дифдіагностики інфаркту міокарда!

— Не патякай, Степановичу, — суворо, але без жодної злості обірвала його бабуся, поправляючи окуляри. — Ти мені краще скажи, чому в тебе  на третьому поверсі протяг біля вікна? Я ж казала: прокладки гумові треба замінити, а не кондиціонери крутити.

— Усе врахуємо, Євгеніє Павлівно, завтра ж підпишу наказ по господарській частині, — по-військовому виструнчився професор, кидаючи швидкий, закоханий погляд на мою маму.

Бабуся повільно обвела наше подвір'я суворим поглядом інспектора вищої категорії. Вона подивилася на дровник, задерла голову на відремонтований дах літньої кухні, зазирнула за ріг у бік погреба, прискіпливо оцінила мокрі доріжки біля теплиці й нарешті зупинилася на Борьці, який абсолютно мирно дзьобав зерно біля входу до хліва.

Євгенія Павлівна зупинилася навпроти Даміана, який стояв спокійно, заклавши руки в кишені джинсів.

— Ну що ж... — промовила вона після довгої паузи. — Паркан цілий, дах не тече, курник не спалили. І Борька живий. Ти дивися, столичний, а руки з того місця ростуть.

— Я завжди відповідаю за взяті зобов'язання, Євгеніє Павлівно, — стримано схилив голову Даміан.

— Бачу, — пом'якшала бабуся, і в куточках її очей зібралися теплі промінчики зморшок. — Анатолію, занось торт у хату. Олено, став чайник. Сьогодні вечеряємо всі разом.