Розділ 32

Ранок другого дня вдерся крізь тонкі мереживні фіранки разом із нахабним сонячним зайчиком і пронизливим, обуреним криком під самим підвіконням:

Даміан глухо застогнав, натягнув ватну подушку собі на голову й затиснув її двома руками. Його широкі плечі напружилися, а важкий баритон пробився крізь пір'я:

— Єво. Скажи мені чесно: якщо я зараз вийду на подвір'я й просто скручу йому шию, твоя бабуся скасує наш шлюбний контракт чи одразу викличе прокуратуру?

Я тихо засміялася, уткнувшись носом у його гарячу ключицю, відчуваючи знайомий запах шкіри та терпкого сільського повітря:

— По-перше, Євгенія Павлівна влаштує тобі позачерговий педагогічний розстріл. А по-друге, це Борька нагадує, що в тебе за планом другий пункт завдань. Уставай, будівельнику.

Даміан повільно скинув подушку, розплющив одне око й подивився на мене з удаваною суворістю:

— Я плачу мільйони за безпеку, а тут мене шантажує півень із кривим гребенем. Де моя кава, лікарю?

— Кава вариться на літній кухні, якщо ти зараз же піднімеш своє велике тіло й витягнеш мені відро води з криниці, — парирувала я, легко зістрибуючи з високого ліжка.

— Це експлуатація праці, — пробурчав він, але вже підвівся, натягуючи джинси.

Через пів години ми сиділи на дерев'яному ганку. Даміан пив міцну чорну каву зі старої емальованої кружки в синій горошок, тримаючи її своїми масивними пальцями зі шрамами, і прискіпливо вивчав дах літньої кухні.

— Ну що, фахівцю з висотних робіт, — я підсіла поруч, гріючи пальці об свою чашку. — Бачиш той крайній лист шиферу біля труби? Він торохтить від кожного подиху вітру.

— Бачу, — кивнув він, мружачись на ранкове сонце. — Конструкція тримається на святому дусі й радянській упевненості в завтрашньому дні. Де цвяхи?

— У сараї. У дерев'яній скрині під верстаком. Там же й молоток.

— А драбина?

— Отам, біля повітки. Тільки попереджаю: їй років більше, ніж моїй медичній кар'єрі.

Даміан підвівся, поставив кружку на сходинку й попрямував до сараю:

— Якщо я впаду з цієї антикварної конструкції, Мельник, ти особисто накладатимеш мені гіпс.

— Я зроблю це з особливою ніжністю, пацієнте, — гукнула я йому вслід.

Коли він витягнув драбину й приставив її до стіни літньої кухні, стара деревина жалібно скрипнула. Даміан натиснув на перший щабель важким черевиком, перевіряючи на міцність.

— Мельник, підійди сюди.

— Що таке?

— Тримай основу обома руками. І дивися вгору. Якщо драбина почне відходити — не намагайся мене ловити, ти важиш менше, ніж мій бронежилет. Просто відскоч.

— Я хірург у мене залізна хватка, — я вперлася руками в товсті дерев'яні стояки. — Лізь уже, будівельнику століття. Тільки цвяхи в зубах не тримай, це негігієнічно.

— Ти навіть на будівництві залишаєшся занудою, — хмикнув він, закинувши важкий молоток за пояс і впевнено піднімаючись угору.

Кожен крок супроводжувався напруженим тріском, але Даміан рухався дивовижно легко й плавно, як людина, яка звикла долати будь-які перешкоди. Забравшись на край даху, він присів на одне коліно, підтягнув шиферину й оцінив зазор.

— Тут балка підгнила, — гукнув він зверху. — Доведеться бити трохи правіше. Подай мені другий цвях із кишені моєї куртки на паркані.

— Зараз! — я швидко збігала до паркану, дістала довгий цвях із широким капелюшком і повернулася. — Лови!

— Не кидай, я спущуся на два щаблі, — він перехопив цвях із моїх пальців, на мить затримавши свою теплу, шорстку долоню на моїй руці. Його темні очі блиснули згори: — Ти гарно виглядаєш знизу. Особливо коли слухаєш мої накази без суперечок.

— Працюй молотком, поки я не відпустила драбину, — фиркнула я, але щоки зрадницьки потеплішали.

— Слухаюся.

Три глухі, потужні удари молотка розрізали сільську тишу, луною відбиваючись у саду. Шифер ліг щільно, намертво зафіксований у дубову крокву. Даміан перевірив рукою — конструкція навіть не ворухнулася.

— Пункт закрито, — оголосив він, спускаючись на землю й обтрушуючи долоні від шиферного пилу. — Що там далі за регламентом Євгенії Павлівни?

— Далі — підземелля, — я кивнула в бік темного входу в погреб за хатою. — Двері заїдають так, що бабуся вибивала їх плечем.

Даміан оглянув масивний дерев'яний короб, що врізався прямо в земляний пагорб:

— Інструмент є?

— Рубанок і солідол у гаражі.

— Неси. Час зайнятися підземними комунікаціями.

У погребі панувала густа, сира прохолода. Пахло торішньою картоплею, квашеною капустою, мохом і вогкою землею.

Даміан поставив на дерев'яну поличку акумуляторний ліхтар. Яскравий білий промінь розрізав напівтемряву, вихоплюючи полиці зі скляними банками з варенням, діжки з огірками та важкі дубові двері, що намертво застрягли в перекошеній коробці.

— Світи сюди, — Даміан скинув футболку, кинувши її на чистий мішок із соломою.

У світлі ліхтаря його рельєфні м'язи спини та грудей здавалися висіченими з каменю. Свіжий шрам на боці вже добре затягнувся, але темні рубці на лопатках і плечах нагадували про те, скільки куль  пройшло крізь це тіло.

— Свічу, — тихо мовила я, стаючи поруч і спрямовуючи промінь на нижню петлю.

— Тримай промінь рівно на стику, — він узяв масивний рубанок і провів ним по розбухлому краю дубової дошки.

З-під леза з сухим шелестом посипалася пахуча стружка. Простір у вузькому кам'яному тамбурі був настільки обмеженим, що я стояла практично впритул до нього. Щоразу, коли він робив рух уперед, його гаряче плече торкалося моєї щоки, а важкий, розмірений подих обпікав моє волосся.

— Тобі не холодно тут? — запитав він, не зупиняючи роботи.

— Тут тепліше, ніж здається, — відповіла я, відчуваючи, як серце знову збивається з ритму. — Особливо поруч із тобою.

Даміан зупинився. Він повільно опустив рубанок, витер передпліччям піт із лоба й повернув голову до мене. У світлі ліхтаря його зіниці були розширеними, темними, майже чорними.

— Ти спеціально стоїш так близько?