Розділ 31

Дубові чурбаки розліталися під ударами важкого колуна з глухим, соковитим тріском.

Даміан скинув сорочку ще пів години тому, повісивши її на стару яблуню. Його шкіра, укрита тонкою плівкою гарячого поту, виблискувала на полудневому сонці. Кожен замах сокири змушував напружуватися жорсткі, рельєфні м'язи спини, плечей і преса. Рубці — і старі, і той самий акуратний слід від недавньої кулі, який я сама зшивала, — робили його тіло диким, небезпечним і неймовірно привабливим.

Я сиділа на перевернутому дерев'яному ящику біля сараю, намагаючись робити вигляд, що перебираю принесені з літньої кухні цвяхи, але насправді не могла відірвати від нього очей. Усередині все плавилося від глухого, тягучого жару.

Останній масивний пеньок із тріском розпався навпіл. Даміан увігнав вістря колуна в колоду, важко видихнув і провів передпліччям по спітнілому чолу. Його груди ходили ходором.

Він повільно розвернувся до мене. Темні, палаючі очі примружилися, упіймавши мій загіпнотизований погляд.

— Зафіксувала виконання пункту номер три, лікарю? — його голос звучав низько, з хрипким, дражливим оксамитом.

— Пункт три виконано, — тихо мовила я, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Але... в тебе дихання прискорене.

— Це не від дров, Мельник, — він зробив кілька неквапливих, важких кроків у мій бік.

З кожним його кроком повітря між нами ставало густішим. Від нього пахло розігрітим сонцем тілом, сосновою смолою, свіжою деревиною й тим самим фірмовим запахом тютюну та шкіри, який зводив мене з розуму.

Даміан підійшов упритул, нависаючи наді мною. Перш ніж я встигла поворухнутися, його великі, гарячі долоні обхопили мої стегна. Одним легким, сильним рухом він підняв мене з ящика й посадив на високий, складений із рівних дубових полін штабель дровника.

— Даміане... — видихнула я, коли мої коліна інстинктивно розійшлися, впускаючи його між моїх ніг. — Ми на подвір'ї... Тут паркан...

— Паркан два метри заввишки, а сусідка десь пішла,я сам бачив, — прошепотів він прямо мені в губи.

Його гарячі, мозолисті пальці ковзнули під мій тонкий бавовняний светр, упевнено піднімаючись угору по ребрах. Шкіра спалахнула від контрасту між його гарячими руками й легким подихом вітру. Він притиснувся до мене всім тілом, важко й відверто даючи відчути залізну твердість своєї реакції на мій погляд.

— Ти дивилася на мене так, ніби збиралася розрізати на шматки прямо на цій траві, — прохрипів він, занурюючи пальці в моє волосся й закидаючи мою голову назад.

Його губи жадібно накрили мої. Це був розпечений, глибокий поцілунок — безжальний, вимогливий, сповнений первісної сили. Його язик проник у мій рот, змушуючи мене тихо застогнати, а мої пальці самі вп'ялися в його мокрі, гарячі плечі, відчуваючи кожен напружений м'яз.

Він не зупинявся. Його долоня спустилася до пояса моїх джинсів, спритно розстібаючи металевий ґудзик і блискавку. Прохолодні пальці проникли всередину, ковзнули під тонку тканину білизни й торкнулися моєї вологої шкіри.

Я судомно вигнулася вперед, упиваючись нігтями в його спину.

— Даміане... благаю... — моє дихання розпалося на уривчасті, гарячі стогони йому в шию.

— Я тільки почав, пташко, — видихнув він у мою ключицю, залишаючи на ній вологий, пекучий слід від укусу.

Його пальці рухалися повільно, зводячи з розуму, вивчаючи мою чутливість і змушуючи мої стегна тремтіти й безсоромно рухатися назустріч кожному його дотику. Другою рукою він міцно притискав мій поперек до себе, не даючи відсторонитися ні на міліметр. Хвиля дикої, нестерпно солодкої спеки скручувалася внизу живота тугим вузлом, готовим ось-ось розірватися.

Він підняв мене ще трохи вище, розвів мої ноги ширше й розстебнув свій ремінь, готуючись одним різким рухом увійти в мене прямо тут, на тлі запашних дров і сонячного полудня...

І в цей самий момент, за якихось пів метра від нас, на паркан із гучним лопотінням крил злетіла масивна, строката тінь.

— КУ-КУ-РІ-КУ-У-У-У-У! — розрізав тишу дзвінкий, пронизливий і дико агресивний вереск.

З паркану на нас витріщався величезний рудий півень із криваво-червоним гребенем, войовничо настовбурченим пір'ям на шиї та важкими, загнутими шпорами.

Ми завмерли.

Даміан повільно, не застібаючи ременя й важко дихаючи, повернув голову до паркану. Його погляд міг би спопелити цілу роту найманців, але на Борьку це не справило жодного враження. Півень загрозливо схилив голову набік, клацнув дзьобом і видав низьке, шипляче кудкудакання, готуючись до атаки.

Я сховала палаюче обличчя на спітнілому плечі Даміана, відчуваючи, як моє тіло струшує від божевільного коктейлю з невитраченої пристрасті та дикого сміху.

— Схоже... — прохрипіла я, ледь стримуючи сльози від сміху, — пункт номер шість вирішив напасти першим.

Даміан заплющив очі, зробив глибокий, важкий вдих і застебнув пряжку ременя.

— Мельник, — залізобетонним тоном вимовив він, підтягуючи мої джинси й цілуючи мене в розпашілу щоку. — Сьогодні на вечерю в нас буде бульйон із півня. Це моє остаточне рішення.

Любі читачі🌹Якщо вам подобається книга —подаруйте  їй свою вподобайку ❤️ Ваша підтримка — найкраще паливо для продовження!

Дякую!