Розділ 30

Коли фельдшери вже розклали м’які гідравлічні ноші й підкотили їх упритул до ліжка, Євгенія Павлівна раптом уперлася ліктями в матрац і категорично захитала головою.

— Стояти. Нікуди я в такому вигляді не поїду, — відрізала стара вчителька голосом, яким зазвичай зупиняла бійку одинадцятикласників на шкільному подвір'ї.

— Бабусю, ти з глузду з’їхала?! — я обернулась в дверях і ледь не впустила тонометр. — У тебе був гіпертонічний криз! Тобі треба під цілодобовий моніторинг у стаціонар, негайно!

— Я чудово чую, що мені треба, Євочко. Але в мене хата не закрита, господарство кинуте, а город сам себе не догляне! — бабуся звівши бліді, але все ще грізні брови, перевела погляд на маму. — Олено, ти їдеш зі мною в Київ. Будеш там біля мене сидіти, сльози в хустинку витирати й дивитися, щоб отой твій... як його... Степанович, мені зайвих уколів не навиписував.

Мама спалахнула червоним:

— Мамо! Анатолій Степанович — шанований професор!

— Ось і подивлюся, який він професор, — хмикнула бабуся, а потім її колючий, рентгенівський погляд перемістився прямо на Даміана, який мовчки височів біля дверей. — А ти, парубче... як тебе там? Даміан?

— Даміан, Євгеніє Павлівно, — спокійно й із бездоганною повагою відгукнувся він, навіть бровою не повівши.

— От і чудово. Ти ж сказав, що наречений? Сказав, що відповідальний? От ви з Євою тут і залишитеся. Мінімум на два дні. За господарством доглядати, поки мене з оцих синіх простирадл не випишуть.

У хаті запала така тиша, що стало чути, як за вікном ледаче гуде джміль.

Я остовпіла, переводячи погляд із бабусі на свого суворого, небезпечного чоловіка в кашеміровій куртці від італійських дизайнерів вартістю в річний бюджет усього нашого району.

— Бабусю, ти жартуєш?! — випалила я. — Яке господарство?! У нього справи, переговори, активи...

— У нього руки є? Плечі ширші за мої двері, — парирувала Євгенія Павлівна, уже дозволяючи лікарям обережно перекласти себе на ноші. — От і перевіримо, чи вміє столичний наречений щось путяще робити руками.

Вона підняла долоню й почала суворо загинати сухі, вузлуваті пальці:

— Перше: нагодувати курей і зібрати яйця. Вони за сараєм, зерно в синій бочці.

Друге: теплиця. Сорок кущів помідорів «Волове серце». Воду тягати відрами з криниці, бо шланга сусідський пес прогриз.

Третє: дровник. Там дубові чурбаки лежать уже тиждень, колун біля колоди. Треба все порубати й скласти рівно під стінку сараю, бо дощі підуть — усе згниє.

Четверте: дах на літній кухні. Біля димаря шиферина відійшла, вітром зірвало цвях. Треба взяти драбину, залізти й підбити, а то заллє плиту.

П'яте: погреб. Нижні сходинки хитаються, а важкі дубові двері заїдають у коробці так, що я вчора ледь там не заночувала. Підтесати, змастити петлі солідолом.

І шосте, найголовніше:

— Півень. Борька. Птах із характером, чужих не терпить, б'є шпорами прямо в коліно. Не ображати, але й спуску не давати, бо зажене в хату й триматиме в облозі. Усе зрозуміло?

Даміан стояв рівно, схрестивши руки на грудях. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Завдання прийнято, Євгеніє Павлівно, — абсолютно серйозно промовив він, ніби приймав план бойової операції. — Відповідальність за сектор беру на себе. Акт виконаних робіт здамо особисто при вашій виписці.

— Оце по-чоловічому, — задоволено кивнула бабуся, умощуючись на гідравлічних подушках. — Олено, бери мою сумку з документами, поїхали дивитися на твого професора 

Через десять хвилин реанімобіль із увімкненими мигалками та супровідний позашляховик охорони плавно рушили з подвір’я в бік київської траси.

Біля хвіртки залишився лише Алекс, який тримав у руках ключі від нашої машини, і дивився на нас із сумішшю святого жаху й глибокого співчуття.

— Перший... — тихо промовив боєць, ковзнувши поглядом по даху літньої кухні й колоді з дровами. — Мені залишити групу прикриття? Хлопці можуть узяти сектор дровника, даху та...Борьку.

— Ні, Алексе, — залізобетонним голосом відрізав Даміан. — Ти їдеш із ними. Особисто контролюєш прибуття Євгенії Павлівни до клініки, доповідаєш мені про кожен крок професора Дудара й стежиш, щоб Олена Василівна не нервувала.

— Зрозумів, — Алекс глянув на мої білі кросівки, потім на ідеально начищені шкіряні черевики Даміана. — Забезпечити термінове скидання гумових чобіт, колуна підвищеної міцності та солідолу в квадрат?

— Вільний, Алексе, — примружився Даміан.

Боєць коротко кивнув, скочив у позашляховик, і за хвилину шум моторів остаточно розтанув за поворотом.

На подвір’ї запала дзвінка, кришталева сільська тиша, яку порушувало лише ледаче гудіння джмелів у яблуневому садку та зловісне, глухе кудкудакання десь за хлівом.

Я повільно розвернулася до Даміана.

Він стояв посеред подвір’я — двометровий, у темному одязі, на тлі дерев'яного колодязя, іржавої драбини та штахетника з глиняними глечиками.

— Даміане... — видихнула я, закриваючи обличчя долонями. — Ти ж розумієш, що вона щойно завантажила тебе на три дні каторжних робіт, щоб перевірити твоє его на міцність?

Він повільно зняв свою дорогу кашемірову куртку, акуратно повісив її на дерев'яний паркан, розстебнув манжети сорочки й закотив рукави вище ліктів, оголюючи міцні, засмаглі передпліччя зі шрамами.

— Я керую чотирма тисячами людей і тримав оборону під час рейдерських штурмів, Мельник, — спокійно відповів він, підходячи до мене впритул і заглядаючи прямо в очі з тією самою небезпечною, азартною посмішкою. — Невже ти думаєш, що мене зламає аварійний шифер, дубовий колун, сорок кущів помідорів і один неврівноважений півень?

— Ти просто ще не пробував відкривати двері в нашому погребі, — нервово засміялася я.

— Тоді почнемо з найпростішого, лікарю, — він схопив мене за руку й упевнено потягнув у глиб двору. — Веди на інструктаж до дровника.