Розділ 29

Через дві хвилини я знову була в салоні броньовика. Важка металева дверка зачинилася з глухим клацанням, і машина з ревом турбіни зірвалася з місця, вилітаючи на порожню ранкову окружну.

— Усе взяла? — запитав Даміан, забираючи з моїх рук валізу й ставлячи її під сидіння.

— Магнезію, урапіділ, фуросемід, дексаметазон, навіть набір для катетеризації, — мій голос тремтів, хоч я й намагалася звучати як лікар на чергуванні. — Якщо там набряк легень чи мозковий криз, я зможу стабілізувати її до приїзду реанімобіля.Головне — доїхати вчасно.

— Доїдемо, — спокійно сказав Даміан. — Алексе, скільки нам до виїзду на трасу?

— Три хвилини, Перший. Траса вільна, ідемо зі швидкістю сто шістдесят. Реанімобіль пройшов Макарів двадцять хвилин тому, вони будуть у селищі за сорок хвилин до нашого прибуття або одночасно.

Мама, яка сиділа на сусідньому шкіряному сидінні, налякано втиснулася в спинку, дивлячись на те, як стрілка спідометра стрімко переповзає за сотню.

— Господи милосердний... Євочко, а ми не розіб'ємося? — прошепотіла вона, судомно вхопившись за ручку над дверима. — Я в житті з такою швидкістю не їздила....

— Олено Василівно, — подав голос Алекс, не відриваючи очей від дзеркал. — У цій машині броньована капсула класу B6/B7. Якщо в нас на такій швидкості вріжеться вантажівка, у вантажівки відпаде міст, а ви навіть каву не розіллєте. Тому дихайте рівно.

— Каву... — мама нервово моргнула. — Дякую, синку, заспокоїв. Але від вантажівок я б все одно краще трималася подалі.

Я перевела погляд на маму, потім на Даміана, який сидів поруч зі мною, упевнено заповнюючи собою весь простір.

— Так, мамо, — почала я, склавши руки на грудях. — Поки ми на трасі й у нас є сорок хвилин, повернімося до найцікавішого. Звідки в Анатолія Степановича твій номер?Куди ти так дозвонилась,що ви перетнулися

Мама знову почервоніла, нервово поправивши пальто:

— Єво, ну що за допит? Ти розмовляєш зі мною, наче я пацієнт на доопераційному огляді!

— Бо я знаю Анатолія Степановича! — вигукнула я. — Він на кафедрі всіх аспірантів тримає в їжакових рукавицях! Він людині «добрий день» не скаже без трьох підписів у журналі обліку! А тут він возить малинове варення на дачу!

— Не на дачу, а до мене на балкон! — уточнила мама. — У мене ж спина болить важке тягати. А він джентльмен. Між іншим, приніс мені букет хризантем. Сказав: «Олено Василівно, ви виростили неймовірного хірурга, але самі вимагаєте негайної терапії увагою».

Даміан видав низький, стриманий смішок.

— Що смішного, Даміане? — я різко повернулася до нього. — Ти знав про це?

— Про варення? Ні, — відповів він, примруживши свої темні очі й перехоплюючи мою долоню. — Але я знав, що професор Дудар уже місяць ходить на роботу в напрасованих сорочках з метеликом і регулярно консультується з Алексом щодо цін на швейцарські годинники.

— Що?! — я витріщилася спочатку на нього, потім на водія. — Алексе, ти консультував мого заввідділення щодо швейцарських годинників?!

— Так, лікарю Мельник, — незворушно відповів боєць. — Професор запитував, чи вважається жіноча модель Tissot із перламутровим циферблатом надто нав'язливим подарунком для «однієї прекрасної вчительки української мови». Я відповів, що Tissot — це класичний нейтральний вибір без агресивного підтексту.

— Прекрасна вчителька... — я схопилася за лоба. — Мамо, ти ж вчителька української мови!

— Ну так, — мама гордо випрямила плечі. — А що тут такого? Анатолій Степанович, між іншим, дуже любить поезію Василя Симоненка. Ми минулого вівторка дві години по телефону обговорювали лірику шістдесятників.

— Ви дві години обговорювали шістдесятників, поки я в сусідній ординаторській писала виписки?! — мій голос зірвався на легкий писк. — Я думала, він там річний звіт по летальній статистиці закриває!

— Ну, одне іншому не заважає, — скромно додала мама. — Він сказав, що поезія розвантажує мозок після операцій.

— Я просто не вірю своїм вухам, — пробурмотіла я, відкидаючись на шкіряне сидіння. — Моє життя за останній місяць перетворилося на якийсь гостросюжетний серіал.

— Це нормальний розвиток подій, Єво,коли в родині з'являється один авторитетний пацієнт, решта підтягується автоматично.

Мама уважно подивилася на те, як Даміан дивиться на мене. Її погляд потеплішав, хоч у ньому все ще читався острах перед цим занадто великим, небезпечним і впливовим чоловіком.

— Даміане... вибачте, я не знаю вашого по батькові, — тихо заговорила вона.

— Просто Даміан, Олено Василівно. Без офіціозу.

— Даміане, — мама зчепила тремтячі пальці на колінах. — Ви... вибачте, що ми вас так зірвали зранку. Єва мені мало розповідала, тільки що ви допомагаєте лікарні... Але я бачу, як вона на вас дивиться. І як ви на неї дивитеся. Дякую вам за машину і за швидку для мами.

— Немає за що дякувати, — відповів він рівним, але дивовижно глибоким голосом. — Єва врятувала мені життя. Буквально. Те, що я зараз роблю для вашої родини, — це найменше з того, що я можу і зобов'язаний зробити.

— Врятувала життя? — мама насупилася й знову подивилася на мене.

— Мамо, це був дуже... складний клінічний випадок, — швидко з'їхала я з теми, кинувши на Даміана вбивчий погляд. — Потім розповім. Зараз головне — бабуся.

— До речі, про бабусю, — подав голос Алекс, киваючи на екран бортового комп'ютера. — Мені щойно відписався старший бригади реанімобіля. Вони заїхали в село. Сусідка відчинила двері.

Усе всередині мене знову стислося в крижаний ком.

— Що там?! Які показники?! — випалила я, подавшись уперед між передніми сидіннями.

— Тиск двісті двадцять на сто двадцять, тахікардія, вологі хрипи в нижніх частках, — зачитав Алекс повідомлення. — Лікарі вже поставили венозний доступ, уводять магнезію й підключили кисень. Стан важкий, але стабільний. Інсульту немає, рефлекси збережені, вона у свідомості.

Мама голосно й полегшено видихнула, закриваючи обличчя долонями й починаючи тихо плакати.