Розділ 28

Ранок розрізав не сліпучий промінь сонця й навіть не будильник, а різкий, істеричний дзвінок мого мобільного, який я з вечора залишила на тумбочці.

Я смикнулася, виринаючи з глибокого сну. Даміан зреагував ще швидше — його рука миттєво зісковзнула з моєї талії, а погляд за частку секунди став холодним і зібраним, як у людини, яка звикла чекати тривоги щомиті.

На екрані висвітилося: «Мама».

Годинник показував шосту ранку. Моє серце впало кудись у район шлунка — мама ніколи не дзвонила в таку пору без вагомої причини.

— Мамо? Що трапилося? — мій голос ще був хрипким від сну, але пальці вже міцно вчепилися в слухавку.

— Євочко... — у слухавці чувся плач і переривчасте, задушливе дихання. — Бабусі погано. Сусідка подзвонила пів години тому... Тиск за двісті, задихається, упала біля ліжка. Місцева «швидка» в районі на викликах, невідомо коли доїде... Я не знаю, що робити, я вже біля автовокзалу, але перший автобус аж о восьмій!

Холодний, мов рідкий азот, адреналін випалив залишки дрімоти.

Моя бабуся жила в невеликому містечку. Жінка вперта, загартована, яка до останнього відмовлялася переїжджати до столиці й пити гіпотензивні препарати. Гіпертонічний криз із задишкою в її віці міг за лічені години перерости в набряк легень або інсульт.

— Мамо, стій на місці! — перебила я її, скидаючи ковдру й зіскакуючи на підлогу. — Жодних автобусів. Нічого не чіпай. Де ти стоїш? Біля центрального входу? Чекай там, я заберу тебе через пів години.

— Євочко, чим ти забереш, у тебе ж машина на ТО...

— Я сказала: стій і чекай. Я їду.

Я скинула виклик і рвонула до шафи, на ходу витягуючи джинси, теплий светр і кросівки. Руки діяли на чистому автоматі, але всередині все тремтіло від страху. В операційній я могла холоднокровно тримати затискач на розірваній аорті чужої людини, але коли йшлося про сім'ю — медичний цинізм тріщав по швах.

Даміан уже стояв біля ліжка, натягуючи чорну футболку. Він не ставив дурних запитань. За кілька уривків моєї розмови він зрозумів усе.

— Хто і де? — коротко запитав він, застібаючи ремінь на джинсах.

— Бабуся. Містечко під Житомиром, сто сорок кілометрів, — випалила я, зашнуровуючи кросівок. — Криз, підозра на гостру серцеву недостатність. Мені треба терміново забрати маму з вокзалу, заїхати до себе за розширеною аптечкою й гнати туди. Якщо місцева бригада затягне з терапією...

— Замовкни й видихни, Мельник, — спокійно, але залізобетонно перебив він.

Він підійшов, узяв моє обличчя в свої гарячі долоні й змусив подивитися йому в очі. Його спокій подіяв як доза седативного: тремтіння в моїх руках трохи вщухло.

— Ти нікуди не їдеш на таксі чи попутках. І за кермо в такому стані ти не сядеш.

Він витягнув свій телефон, натиснув швидкий набір і підніс до вуха.

— Алексе. Повна готовність за дві хвилини. Перший броньовик до під'їзду. Маршрут: автовокзал — забрати матір Єви, потім її квартира за інструментами, далі Житомирська траса. Зв'яжися з нашою приватною клінікою на правому березі нехай підготують реанімаційний бокс на колесах із кардіобригадою, виїжджають слідом за нами за координатами, які скине Єва.

Я застигла, дивлячись на нього.

— Даміане... реанімобіль із Києва в район? Це ж шалені гроші, і...

— Єво, — він різко перебив мене, беручи зі столу куртку й кидаючи мені моє пальто. — Мені плювати на гроші. Ми говоримо про твою родину. Ти рятувала моїх людей, ти зшила мене. Якщо треба перевезти всю столичну реанімацію в те селище — ми її перевеземо. Рухаємося.

Через три хвилини швидкісний ліфт опустив нас на паркінг.

Чорний важкий позашляховик уже гарчав двигуном біля виїзду. Алекс відчинив двері, на ходу вбиваючи маршрут у навігатор. Я впала на заднє сидіння, Даміан сів поруч, накривши мою тремтячу долоню своєю важкою, гарячою рукою.

— Тисни, Алексе, — кинув він водієві. — Ми маємо бути на вокзалі за сім хвилин.

Машина з глухим свистом турбіни вирвалася на ранкові, ще напівпорожні проспекти Києва.

Біля входу до автовокзалу стояла мама. Маленька, розгублена, у старому пальті, вона нервово смикала ручки своєї сумки й безперервно витирала очі хустинкою.

Коли перед нею безшумно загальмував величезний, посічений тонуванням чорний позашляховик представницького класу, вона перелякано відсахнулася назад. Але коли задні двері відчинилися і я вискочила на тротуар, мама ледь не впустила сумку.

— Євочко! Боже мій... звідки ця машина?!

— Мамо, сідай швидше, потім усе поясню! — я підхопила її під лікоть, затягуючи в просторий салон.

Мама опинилася на шкіряному сидінні, розгублено кліпаючи очима. І тут її погляд упав на Даміана, який персів на переднє сидіння

Високий, плечистий, у темному одязі, з важким поглядом і невимовною аурою абсолютної сили, він виглядав як людина з іншої планети. Поруч за кермом мовчки чатував Алекс, який уже розвертав авто через дві суцільні лінії в бік моєї квартири.

— Доброго ранку, Олено Василівно, — пролунав низький, несподівано м'який і шанобливий голос Даміана. Він трохи схилив голову. — Я Даміан. Не хвилюйтеся. Ми встигнемо.

Мама відкрила рот, перевела погляд із його суворого обличчя на мене:

— Господи... Єво, це той самий «інвестор», про якого мені Анатолій Степанович усі вуха прожужжав?..

— Той самий, мамо, — видихнула я, дістаючи телефон, щоб надиктувати Алексу точну адресу бабусі. — Тримайся. Зараз ми заберемо дефібрилятор і медикаменти — і виходимо на трасу.

Позашляховик мчав проспектом, перетинаючи перехрестя на зелену хвилю. Напруга в салоні була відчутною, але мамина випадкова фраза зависла в повітрі, мов неоновий напис.

Я підняла погляд від екрана телефона, повільно переводячи очі з Алекса на маму.

— Зачекай, мамо... — мої брови мимоволі поповзли вгору. — А з якої це пори тобі Анатолій Степанович «усі вуха прожужжав»? Звідки ви взагалі спілкуєтеся?

Мама миттєво знітилася. Вона судомно поправила шалик, закрутила ручки своєї сумки й раптом дуже зацікавилася видом із тонованого вікна, де пролітали ранкові столичні багатоповерхівки. На її щоках проступив легкий, зовсім не відповідний ситуації рум'янець.