Розділ 27: Даміан

Я сидів у кабінеті пентхауса, крутячи в пальцях важку кришталеву склянку. За панорамним склом розгорталася нічна панорама Печерська, але мої думки були далеко від котирувань, переділу впливу на Сході чи зачищених недобитків Віктора.

Чотири роки тому я вчинив як останній виродок.

Тоді, після тієї клятої ночі, коли вона мала їхати,я пішов до світанку. Без записки. Без слова вдячності. Навіть не торкнувся її руки на прощання. Вона спала, згорнувшись на старому дивані, виснажена, зі слідами крові на тонких пальцях

Я стояв над нею десять довгих хвилин. Рука сама тягнулася відкинути пасмо волосся з її блідої щоки, але я стис кулак так, що нігті вп'ялися в долоню.

Я знав, хто я. Я знав, що кожен, хто дихає зі мною одним повітрям, автоматично стає мішенню. Моє життя було брудом, порохом і свистом свинцю. Втягнути туди дівчину з чистими очима, яка щойно починала свій шлях у хірургії й вірила в клятву Гіппократа, було б смертним вироком для неї. Я пішов, щоб вона жила. Переконав себе, що забуду.

Яка ж це була самоомана.

У двері кабінету тихо постукали. Три чіткі удари.

— Увійди, Алексе.

Мій начальник охорони ступив усередину, тримаючи в руках роздруківку звітів.

— Перший, усе чисто. Донька віцепрезидента покинула Київ, інцидент у кафе зам'ято. Відео з камер спостереження вилучено й знищено.

— Добре, — я зробив ковток бурбону, не відриваючи погляду від темного скла вікна.

Алекс затримався на місці. Я знав цей його вираз — за кам'яною фізіономією ховався скепсис, який він дозволяв собі лише наодинці зі мною.

— Що ще? — запитав я.

— Нічого. Просто... ви сьогодні всміхалися, коли лікар Мельник тягала ту блондинку за волосся. Я служу вам сім років і жодного разу не бачив, щоб ви так дивилися на жінку. Навіть під час підписання контракту на пів мільярда.

— Бо контракт на пів мільярда не готовий перегризти горлянку кожному, хто ступить на його територію, — тихо відповів я.

— Ви боялися її втратити тоді, чотири роки тому? — раптом спитав Алекс. Він рідко ставив особисті запитання, але сьогодні межі були стерті для нас обох.

Я поставив склянку на стіл. Дзвін кришталю об дерево пролунав глухо й важко.

— Я боявся, що вона згорить у моєму пеклі, Алексе. Я бачив, як руйнуються сім'ї моїх партнерів. Я бачив дітей, які боялися сідати в машини батьків. Єва була... світлом. А я ніколи не знав, як тримати світло в руках і не загасити його своїм брудом.

— А тепер?

— А тепер виявилося, що в цього світла є скальпель і характер із титану, — на моїх губах сама собою з'явилася тонка посмішка. — Вона не жертва, яку треба ховати в бункері. Вона стоїть поруч.

Алекс коротко кивнув, розуміючи все без зайвих пояснень.

— Тоді я залишу вас,Перший. До речі... лікар просила передати, що якщо ви не прийдете до півночі, вона знайде застосування для її шовного матеріалу.

— Іди вже, охоронець року, — відмахнувся я.

Коли двері за ним зачинилися, я підвівся й підійшов до панорамного вікна.

У моїй пам'яті знову спалахнув сьогоднішній вечір у ресторані.

Коли та дівчина, підсіла до мого столика, я ледь стримував роздратування. Я вже відкрив рота, щоб наказати Алексу виставити її геть, але раптом мій погляд ковзнув крізь скляну перегородку VIP-зони.

Там стояла Єва.

Її поза, натягнуті струною плечі, лютий вогонь у зелених очах... Я бачив цей погляд лише одного разу — коли вона рятувала мене на паркінгу, вириваючи моє життя з пазурів смерті. Але сьогодні це була не лікарська лють.

Це була первісна, дика жіноча власність.

Коли вона пролетіла крізь зал, наче ураган, і з криком схопила ту блондинку за волосся, у мене всередині все перевернулося. Мій залізний, вивірений роками світ остаточно здався.

Вона не сумнівалася в мені — я читав це в її очах. Вона просто позначила межі. Вона показала всьому світу, що за мене вона готова дерти зубами й ламати кістки без жодного наркозу.

І в ту саму секунду я зрозумів: я більше ніколи в житті не відпущу цю жінку. Навіть якщо весь світ піде проти нас війною.

Я вимкнув світло в кабінеті, залишив на столі напівпорожню склянку й попрямував коридором до спальні.

Двері були прочинені. У кімнаті горіла лише маленька лампа біля ліжка. Єва вже спала, підібгавши коліна й обійнявши подушку.

Я скинув годинник, ліг поруч і обережно, боячись розбудити, притягнув її до себе. Її тіло інстинктивно, уві сні, притислося до моїх грудей, шукаючи тепла. Вона тихо зітхнула, уткнувшись носом у мою ключицю.

— Моя, — ледь чутно видихнув я в її волосся, заплющуючи очі