Розділ 25

— Не спиш? — пролунав його низький голос, від якого моє вухо відчуло приємну вібрацію.

— Намагаюся зрозуміти, як після цього всього мені завтра виходити на планову о восьмій ранку, — прошепотіла я, посміхаючись у його шкіру. — У мене руки тремтітимуть від однієї думки про свого «пацієнта».

Даміан тихо, глухо розсміявся. Його обійми на мить стислися трохи міцніше, притягуючи мене ще ближче — якщо це взагалі було можливо.

— Не тремтітимуть. Ти найкращий хірург цього міста. А от Анатолію Степановичу доведеться звикати до думки, що твої чергування тепер коригуються за моїм  графіком.

— Навіть не думай маніпулювати моїм завідувачем, Даміане! — я трохи підняла голову, вдавано суворо звела брови й вказуючи пальцем йому в груди. — У нас є професійна етика, дисертація й...

Моя промова застрягла в горлі, бо його вільна рука повільно проковзнула вгору по моєму стегру, зупиняючись біля талії. Його великий палець плавно перекреслив чутливу шкіру, викликаючи нову хвилю солодких сиріт.

— І є моя, Єво, — прошепотів він, і в його темних очах спалахнули ті самі небезпечні, дратувальні бісики. — У моєму Кодексі написано, що моя дружина...

Я застигла. Моє дихання миттєво зупинилося.

— Хто? — видавила я з себе, кліпаючи очима.

Даміан примружився, і на його жорстких губах з'явилася тонка, але неймовірно тепла посмішка. Він повільно підняв руку, торкаючись срібного скальпеля на моїй шиї, і опустив пучки вниз, до підшкірного пульсу на моїй ключиці.

— Дружина, Мельник. Ти ж не думала, що після того, як ти врятувала моє життя, витерпіла моїх бійців, підкорила Алекса й віддала мені себе повністю... я відпущу тебе з простою позначкою « фіктивна наречена»?

— Ти... ти робиш мені пропозицію? — прошепотіла я, відчуваючи, як серце знову влаштовує божевільний дріб. — Без свічок? Без ресторана? У ліжку, коли я виглядаю як після трьох нічних чергувань поспіль?

— Я роблю тобі пропозицію тут і зараз, бо саме тут ти справжня, — його голос став глухим, хрипким і безмежно щирим. — Без масок. Без світського лоску. Моя Єва. Жінка, яка тримає моє серце.

Його губи м'яко накрили мої, збираючи мій здивований подих. Цей цілунок був іншим — не розпеченим штормом, а глибокою, непохитною обітницею.

У цей момент двері спальні м'яко й тихі розсунулися на пару сантиметрів.

— Перший, — пролунав із коридору абсолютно спокійний, канцеляристський голос Алекса. — Кортеж підігнано. Анатолій Степанович телефонував тричі, запитував, чи не потрібна Єві евакуація, бо в неї через дві години обхід. А ще... Максим передав нові дані щодо шифрування.

Даміан, не випускаючи мене з обіймів, повільно повернув голову в бік дверей. Його вираз обличчя був таким, ніби він прямо зараз планував переписати Алекса в список безповоротно втрачених кадрів.

— Алексе, — залізобетонним тоном мовив Даміан. — Якщо ти через п'ять секунд не розчинишся в повітрі разом із Максимом і Анатолієм Степановичем... я відправлю тебе керувати охороною дитячого садка.

— Зрозумів, Перший, — пролунала глуха відповідь за дверима. — Передаю, що лікар Мельник затримується на консиліумі. На невизначений термін.

Двері з тихим клацанням зачинилися.

Я сховала обличчя на грудях у Даміана й голосно, безсоромно розсміялася. Він тихо зітхнув, пригортаючи мене до себе, і його губи торкнулися моєї скроні.

— Ну що, лікарю... — прошепотів він, і його долоня знову проковзнула по моєму стегру вниз. — Консиліум продовжується?

— Продовжується, пацієнте  без часових обмежень.