Розділ 23

— Ти смієшся, Мельник? — прохрипів він, і його низький баритон відгукнувся вібрацією прямо в моїх долонях. — Чоловіка тільки-но позбавили найважливішої реабілітаційної процедури в його житті, а його особистий лікар сміється.

— Я сміюся з того, з яким виразом обличчя Алекс оцінював твій «судинний тонус», — видавила я, піднімаючи голову.

Мої щоки палали я спробувала поправити піжаму, але Даміан перехопив мої пальці. Він повільно, майже невагомо торкнувся губами моєї заповненої рум'янцем щоки, потім куточка губ, залишивши після себе пекучий, солодкий слід.

— Алекс завтра фарбуватиме паркан біля бази, — буркнув Даміан, але в його очах горіли ті самі бісики, від яких у мене перехоплювало подих. — Ручним пензликом. У три шари.

— Не чіпай Алекса, — усміхнулася я, м'яко вивільняючи свої руки й нарешті застібаючи піжаму. — Він просто сумлінно виконував інструкції. До речі, пане пацієнт, як ваш шов?

Даміан трохи примружився, перевів погляд на білу пов'язку на животі й тихо вилаявся. Вона трохи намокла від свіжої сукровиці — божевільний вибух пристрасті та напруга м'язів не минули безслідно для тільки-но зшитих тканин.

— Лікарю Мельник, здається, у нас ускладнення, — мовив він, а його губи розтягнулися в хижій, дратувальній посмішці. — Потрібна термінова хірургічна допомога. І, можливо, повторна фіксація пацієнта.

— Ніякої фіксації, Даміане, — я рішуче підхопилася з ліжка, поправляючи халат і намагаючись повернути собі професійний вигляд. — Сиди струнко. Я принесу свіжий перев'язувальний матеріал і антисептик. 

Він відкинувся на подушки, заклавши руки за голову, й спостерігав за мною з тим самим темним, ненаситним поглядом, від якого дрижали коліна:

— Ви надто суворі, Єво Олександрівно. Але я зачекаю. У мене попереду ціла ніч.

Я повернулася з валізою через дві хвилини. Наш невеликий нічний інцидент змусив мене зібратися: я знову була хірургом, а він — моїм найскладнішим, найнеслухнянішим пацієнтом.

Але коли я нахилилася над ним, обробляючи рану прохолодним розчином, Даміан навіть не ворухнувся. Він просто мовчки дивився на мене. Не як бос мафії, не як небезпечний чоловік, а як людина, яка знайшла свою єдину точку опори в цьому божевільному світі.

— Чому ти не поїхала того вечора? — раптом тихо запитав він.

Мої пальці із затискачем на мить застигли над раною.

— Коли? — вдавано перепитала я, не піднімаючи очей.

— Тоді, коли Віктора затримали, — його голос звучав м'яко, без тіні звичної суворості. — Ти була вільна. Загрози більше не було. Твоя квартира була порожньою, а Кортеж Алекса зняли. Ти могла просто забути про мене як про страшний сон. Але ти сіла в машину й приїхала сюди. А потім... тримала мої кишки своїми руками на брудному бетоні паркінгу.

Я повільно наклала свіжу стерильну серветку, закріпила її пластирем і лише після цього підняла погляд.

— Бо ти не страшний сон, Даміане, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти — той, хто навчив мене не боятися. І я приїхала не через угоду. Я приїхала, бо зрозуміла, що без цього божевілля моє «безпечне» життя стало порожнім.

Він мовчки підняв руку, торкнувся пучками пальців моєї щоки й повільно провів до підборіддя.

— Ти — найбожевільніший лікар, якого я зустрічав, Мельник, — прошепотів він. — І найдорожчий.

— А тепер спати, пацієнте, — я легенько ляснула його по неушкодженому плечу, встаючи. — Якщо твій пульс знову підскочить вище сотні, я кличу Алекса з тонометром. Примусово.

Даміан заплющив очі й тихо розсміявся.

Наступний ранок зустрів нас сліпучим київським сонцем, що заливало вітальню пентхауса через панорамні вікна.

О восьмій ранку я вже була на кухні, варячи каву та готуючи легкий сніданок для нашого «важкопораненого». Запах свіжої випічки та арабіки змішався із запахом медичних антисептиків.

Двері з коридору тихо розсунулися. На порозі з'явився Алекс.

Він був у своєму ідеально випрасуваному темному костюмі, з дипломатом у руці й традиційно непробивним виразом обличчя. Жоден мускул на його фізіономії не натякав на те, що кілька годин тому він застав свого Боса в максимально компрометуючій позі.

— Доброго ранку, лікарю, — спокійно привітався боєць, ставлячи на стіл пакет із новою партією медикаментів. — Як здоров'я пацієнта? Чи потрібна допомога в евакуації до травматології?

Я ледь не поперхнулася кавою, але змусила себе зберегти медичну поважність:

— Пацієнт живий, Алексе. Шви цілі. А як ваша дислокація? Перший обіцяв відправити вас у піхоту або на фарбування паркану.

Алекс навіть оком не здригнув:

— Перший оцінив оперативність моєї реакції на зміну показників монітора. Мені виписали премію за пильність. Хоча двері я про всяк випадок замовив із додатковою звукоізоляцією.

Я не втрималася й тихо розсміялася, наливаючи йому чашку кави:

— Ти нестерпний, Алексе. За це тебе Даміан і не звільняє.

— Я просто раціональний, Єво Олександрівно, — боєць узяв чашку, зробив ковток і трохи пом'якшав у виразі обличчя. — До речі, на рецепції вас чекає гість.

— Хто? — здивувалася я.

— Аліна. Вона стверджує, що якщо не побачить вас живою та здоровою протягом десяти хвилин, вона звернеться до міського голови й залучить пресу. Вона дуже енергійна дівчина.

— О Боже... Запроси її сюди, будь ласка.

За дві хвилини до вітальні влетіла Аліна. Вона була в яскравому жовтому плащі, з дикою енергією в очах і величезним пакетом із круасанами.

— Єво! — вона кинулася мені на шию, обіймаючи так, що в мене перехопило подих. — Ти жива! Я бачила Алекса біля входу, він виглядає як агент 007, я вже думала, що тебе тут тримають у бункері!

— Аліно, заспокойся, — посміхнулася я, заварюючи їй чай. — Я тут працюю. Офіційне відрядження від Анатолія Степановича.

— Та яке відрядження! — подруга вмостилася на високий стілець біля кухонного острівця, здивовано оглядаючи розкішний інтер'єр пентхауса. — Максим мені розповів усе! Ну, майже все. Вся їхня компанія зараз тільки й говорить про те, як твій Даміан перехопив контракти Сходу, а сам отримав поранення! Єво, це ж як у фільмах! Ти правда його зашивала прямо біля машини?!