Розділ 22

Перші кілька днів приватного патронажу минули у відносному спокої. Я повністю взяла під контроль графік прийому ліків, перев'язки та раціон Даміана. Попри його намагання вдавати, що поранення — це лише дрібна неприємність, щовечора після виснажливих робочих дзвінків його обличчя ставало блідим

Алекс сумлінно виконував роль «медичного координатора»: носив свіжий інвентар, регулярно докладав про спокій на периметрі та з непробивним виразом обличчя відганяв від кімнати Даміана аналітиків із робочими паперами.

Близько другої години ночі я прокинулася у своїй гостьовій спальні від тихого, але наполегливого звуку.

Це був не сигнал тривоги. На портативному моніторі, який я підключила до датчиків Даміана для нічного моніторингу, уривчасто й ритмічно пищав індикатор. Прилад явно дав збій: екран видавав хаотичні стрибки пульсу від 40 до 180 ударів на хвилину, а потім знову повертався до норми.

Накинувши поверх шовкової піжами свій тонкий білий халат, я босоніж тихими кроками попрямувала коридором до його спальні.

У кімнаті панувала напівтемрява. Єдиним джерелом світла був синій відблиск несправного монітора та м'який місячний промінь, що проходив крізь панорамне вікно.

Даміан не спав. Він сидів на краю ліжка, скинувши ковдру, і намагався відліпити електрод зі своїх грудей.

— Ця залізяка скоро підніме на ноги весь Печерськ, Мельник, — тихо прохрипів він, коли я зайшла.

—Бо ти знову крутився й відклеїв датчик, — прошепотіла я, підходячи до ліжка. — Сиди спокійно. Я сама полагоджу прилад.

Я опустилася на край ліжка поруч із ним. Простір між нами миттєво звузився до кількох сантиметрів. Від його тіла йшов важкий, лихоманковий жар

Я протягнула руки, щоб поправити електроди на його грудях. Мої пучки торкнулися його гарячої шкіри прямо біля серця. Воно калатало — важко, потужно й зовсім не через збій приладу.

Даміан застиг. Його велика долоня раптово лягла на моє зап'ястя, зупиняючи мої пальці прямо на його грудях.

— Прилад працює ідеально, Єво, — його голос став низьким, хрипким, оксамитовим. — Це в мене збій.

Я підняла погляд і зустрілася з його темними, розширеними зіницями. У напівтемряві спальні більше не було лікаря й пацієнта. Не було Алекса за дверима, не було ворогів чи вистав для публіки.

— Даміане, тобі потрібен спокій... — видавила я з себе, хоча моє власне дихання збилося, а серце влаштувало шалений дріб.

— Мені потрібна ти, — прошепотів він.

І його рука повільно проковзнула по моєму попереку, і він одним плавним, але беззаперечним рухом притягнув мене до себе. Тканина тонкого халата розійшлася, і мої голі коліна торкнулися його стегон,пальці занурилися в моє розпущене волосся, зафіксувавши потилицю. Він нахилився, і його губи торкнулися моєї шиї. Це був пекучий, глибокий, дратувальний дотик, від якого по моєму хребту пробігла божевільна хвиля сиріт. Мої пальці інстинктивно впилися в його міцні, гарячі плечі.

— Ти знову граєш із вогнем... — прошепотів він прямо в мої губи, його гаряче дихання Обпікало шкіру.

— Цього разу... я не опираюся, — тихо відповіла я, заплющуючи очі.

І він переступив цю межу.

Його губи нарешті накрили мої у довгоочікуваному, глибокому, запеклому цілунку. Це було не просто спокушання — це була вибухова суміш накопиченої за роки пристрасті, небезпеки й довіри. Його язик проник у мій рот, вимогливо й владно, змушуючи мене тихо застогнати йому в губи,долоня на моєму попереку змістилася нижче, притискаючи мої стегна до своїх із такою відвертою, важкою силою, що в голові остаточно потьмарилося. Я подалася вперед, повністю віддаючись цьому відчуттю, відчуваючи кожну лінію його залізного тіла.

Його пальці вже знімали на плечах мою піжаму, а моя рука ковзала по його гарячій спині, відчуваючи загартовані м'язи. Повітря розпікалося з кожною секундою. Пристрасть затягувала нас у глухий, небезпечний вир, де залишалися лише наші тіла й божевільний пульс...

У найгарячіший момент, коли моє дихання остаточно перетворилося на рвучкі подихи, а його губи спустилися до моєї ключиці...

Автоматичні двері спальні м'яко й тихо розсунулися.

У прорізі дверей з'явився Алекс із великою тонометричною манжетою в руках.

— Перший, монітор показав критичне прискорення пульсу, я прийшов перевірити тиск... — заговорив боєць на автопілоті, але його голос застряг у горлі.

Світло від ліхтарика Алекса чітко вихопило з темряви картини: я, напівроздягнена, сиджу на колінах у Даміана, спираючись долонями на його груди, а Даміан тримає мене за талію з відверто не-медичними намірами.

Ми застигли.

Тиша, яка зависла в кімнаті, була настільки густою, що її можна було різати хірургічним скальпелем.

Даміан повільно, не випускаючи моєї талії, перевів свій темний, вбивчий погляд на Алекса. Якщо поглядом можна було б вбити людину, Алекс розчинився б у повітрі за частку секунди.

Алекс кліпнув очима. Його непорушне обличчя не здригнулося жодним мускулом, але він повільно, дуже акуратно опустив ліхтарик додолу.

— Збій обладнання, — абсолютно спокійним, канцеляристським тоном констатував Алекс. — Судинний тонус пацієнта... нормальний. Охорона відходить на дальній периметр.

Боєць зробив крок назад і натиснув кнопку закриття дверей.

— Алексе, — пролунав залізобетонний, загрозливий голос Даміана на весь коридор. — Якщо ти не зачинеш двері на ключ із того боку... я прооперую тебе особисто. Без анестезії.

— Зрозумів, Перший, — пролунав глухий голос Алекса за дверима, а потім прогримів виразний звук повороту замка. — Лікарю,прилад на ніч вимкнено. Приємного чергування.

Двері остаточно зачинилися.

Я сховала палаюче обличчя на грудях у Даміана, відчуваючи, як моє тіло струшує від виснаженого, неконтрольованого сміху.

Даміан тихо, важко зітхнув, пригортаючи мене до себе й цілуючи в верхівку:

— Алекс завтра йде в піхоту. Це остаточно.