Розділ 20

Швидко скинувши вечірню сукню, я зняла з шиї сотуар. Важка діамантова крапля, яка ще кілька хвилин тому ковзала по моїй шкірі під його пронизливим поглядом, тепер здавалася просто холодним шматком металу й скла. Я акуратно поклала її на приліжковий столик.

Знайшовши у шафі просторий махровий халат, я загорнулася в нього, зав'язала тугий вузол на талії й підійшла до вікна.

За склом простягався нічний Київ. Вузенькі стрічки вулиць, поодинокі машини, вогні мостів через Дніпро... А тут, за стіною, сидить чоловік, який перетворив моє життя на небезпечний трилер, але водночас став моєю єдиною реальною фортецею.

У двері тихо й ритмічно постукали. Три короткі удари.

— Єво, — пролунав голос Алекса з коридору. — Я привіз ваші речі. Залишаю сумку біля дверей.

— Дякую, Алексе, — відгукнулася я.

Зачекавши пару секунд, поки стихнуть його кроки, я повернула ключ у замку, відчинила двері й затягнула сумку до кімнати. Усередині були мої джинси, зручний худі, домашній одяг, косметичка та — найголовніше — робочий планшет із медичними картами пацієнтів.

Я переодяглася в м'який сірий костюм, змила вечірній макіяж і розчесала волосся. Стало значно легше. Відчуття «іграшки у вечірній сукні» остаточно зникло, поступившись місцем звичній Єві — лікарю, яка звикла тримати все під контролем.

Заснути я так і не змогла. Годинник на стіні показував третю ранку, коли я вирішила вийти на кухню по воду.

Тихо повернувши ключ, я прочинила двері й вийшла в коридор. У пентхаусі панувала напівтемрява. На першому поверсі, горіла лише одна настільна лампа.

Даміан сидів на своєму сірому дивані. Сорочка була остаточно розстебнута на грудях, качані,а рукави відкривали міцні Передпліччя зі шрамами. На скляному столику перед ним лежала розкладена карта міста, планшет і напівпорожня склянка з бурбоном.

Він не спав. Він працював.

Коли мої м'які кроки пролунали на паркеті, він навіть не сіпнувся — лише повільно підняв голову. В його очах не було й сліду недавньої хмільної пристрасті чи ображеного самолюбства. Тільки важка, виснажлива втома й абсолютна зосередженість.

— Не спиться, лікарю? — пролунав його низький, трохи хрипкий голос.

— Пити хочеться, — відповіла я, прямуючи до кухонного острівця.

Я налила собі склянку чистої води й зробила кілька ковтків. Даміан мовчки спостерігав за мною, спираючись ліктями на коліна.

— Усе в порядку? — запитав він тихо. Без тиску. Без натяків. Просто звичайною, людською інтонацією.

— У порядку, — я підійшла ближче до вітальні й зупинилася біля дивана, тримаючи склянку в руках. — А ти? Ти взагалі збираєшся спати? У тебе о дев'ятій ранку, мабуть, чергова зустріч.

— Сон — це розкіш . — До того ж, я аналізував дані, які Алекс витягнув із того стартаперського бізнес-плану Максима.

Я здивовано підняла брови:

— Серйозно? Ти справді читаєш бізнес-план хлопця Аліни?

— Як виявилося, цей хлопчина — геній у сфері шифрування зв'язку, — Даміан кивнув на планшет. — Його програма засікає перехоплення сигналів краще, ніж наша аналітична система. Я розпорядився викупити його розробку й дати йому контракт. Так що твоя подруга Аліна може пишатися своїм «випадковим» вибором.

Я не втрималася й посміхнулася.

— Ти нестерпний, Даміане. Купуєш людей і компанії між ковтками бурбону.

— Я просто раціонально використовую ресурси, — він відкинувся на спинку дивана й подивився на мене знизу вгору. Його погляд зупинився на моєму обличчі — без макіяжу, у звичайному сірому худі, з розпущеним волоссям. — І... Єво?

— Що?

— Щодо того, що сталося пару годин тому... — він зробив паузу, підбираючи слова. Чоловік, який звик керувати сотнями людей, зараз явно відчував ніяковість. — Дякую, що сказала правду. І вибач за мій напір. Я звик, що в моєму світі все вирішується швидко. Забув, що ти з іншого матеріалу.

Я уважно подивилася на нього. У його очах не було фальші. Це було перше щире, людське вибачення від Даміана за всі роки нашого знайомства.

— Я з того матеріалу, який не ламається, Даміане, — тихо сказала я, підходячи на крок ближче й сідаючи на протилежний край дивана, зберігаючи безпечну відстань. — Я бачила надто багато болю у своїй операційній, щоб грати в дешеві ігри. Якщо ми напарники у цій війні — ми маємо довіряти один одному. Але без маніпуляцій.

— Домовилися, — він повільно кивнув і простягнув мені руку.

Цього разу це було звичайне, ділове рукостискання. Моя долоня потонула в його великій, гарячій руці. Без еротичного підтексту, без натяків — лише скріплення нової, значно глибшої угоди.

Наступні два тижні минули в дивному, але дивовижно злагодженому ритмі

Завдяки розробці Максима, аналітики Даміана запеленгували кілька закритих каналів зв'язку Віктора. З'ясувалося, що той намагався продати залишки активів Ковалевського закордонним покупцям, а мене планував використати як «живий щит» на випадок, якщо Даміан притисне його до стіни.

Але план Віктора розвалився, так і не розпочавшись.

Оскільки наша «стабільна пара» постійно з'являлася разом, а біля моєї клініки цілодобово чергували бійці Алекса, підібратися до мене виявилося неможливо. Суспільство остаточно прийняло версію про те, що лікар Єва Мельник — офіційна наречена Даміана. Анатолій Степанович від щирого серця показував колегам новий УЗД-апарат, а медсестри перестали шепотітися за моєю спиною, звикнувши до щоденних скромних, але вишуканих букетів у ординаторській.

Даміан більше не переступав межу.

Він тримав мене під лікоть на публічних заходах, тримав за руку перед камерами, але в його дотиках більше не було того хижого, примусового тиску. З'явилася повага. Він слухав мої розповіді про складні операції, цікавився моєю дисертацією й більше не намагався контролювати кожен мій крок.

І саме ця його зміна... лякала мене найбільше.

Bo я почала ловити себе на думці, що чекаю його дзвінків. Що мені подобається відчувати його  долоню на своєму плечі. Що його спокійна впевненість розганяє мою втому краще за будь-яку каву.