Розділ 18

Зранку я переодяглася в синій хірургічний костюм, зібрала волосся й вийшла в коридор, де вже чатував Назар із оберемком історій хвороб.

— Єво Олександрівно! Доброго ранку! — випалив інтерн, розглядаючи мене з дикою цікавістю. — Тут Анатолій Степанович зранку ходив і посміхався у вуса. Сказав, що у нас у відділенні нарешті з'явиться новий портативний УЗД-апарат. Це... це правда?

Я зупинилася, важко зітхнувши.

— Назаре, оглядай пацієнта з третьої палати й не слухай пліток.

— Та які плітки! — Назар пішов за мною до ординаторської. — Весь персонал тільки й обговорює вашого «технічного спонсора»!

Я відкрила двері ординаторської й застигла. Прямо на моєму робочому столі поруч із чашкою кави лежав невеликий прозорий контейнер із фермерським верешковим йогуртом і прикріплена коротка записка:

«Особистий резерв. Без загрози для кар'єри й Анатолія Степановича. Гарного чергування».

 Я не втрималася й тихо розсміялася, ховаючи записку в кишеню халата.

— Єво Олександрівно, ви усміхаєтеся? — Назар здивовано витріщився на мене. — Це що?

— Це просто сніданок, Назаре. Бери картки, ідемо на обхід.

Близько другої години дня, коли я закінчила перев'язку післяопераційного пацієнта, у моєму кабінеті пролунав телефонний дзвінок.

— Слухаю, — мовила я, притискаючи слухавку до вуха.

— Як чергування, лікарю? — пролунав низький, оксамитовий голос Даміана. — Йогурт виявився їстівним?

— Ти підкупив усю мою лікарню, Даміане, — відповіла я, сідаючи в крісло й не приховуючи легкої усмішки. — Анатолій Степанович уже планує урочисту розрізку стрічки біля нового апарату, а інтерни вважають тебе таємним меценатом.

— Я просто інвестую в комфорт моєї нареченої, — спокійно парирував він. — До речі, щодо нашої вистави. У вівторок увечері благодійний аукціон у галереї сучасного мистецтва. Віктор теж там буде.

— Ще один вихід у світ? — я примружилася. — І знову без примусу, але з максима тактильністю?

— Виключно за регламентом, Мельник, — у його голосі прорізалися теплі, дратувальні нотки. — Зато цього разу без Максима та його бізнес-планів. Я особисто перевірив список гостей.

— Тоді до вівторка, Даміане. І припини присилати квіти на рецепцію, це відволікає медсестер від роботи.

— Не обіцяю, Єво. До вечора.

У вівторок о сьомій вечора авто Даміана чекадо мене біля під'їзду.

Цього разу я обрала сукню з синього шовку. Вона лаконічно закривала горло спереду, але мала глибокий, відкритий виріз на спині, що закінчувався трохи вище попереку. Волосся я залишила розпущеним — м'які хвилі спадали на плечі, залишаючи оголеною лише точену лінію хребта.

Даміан був у темному костюмі без краватки, перші ґудзики білосніжної сорочки як завжди  розстебнуті. На його колінах лежав оксамитовий футляр.

— Ти знову порушуєш мої інструкції щодо відсутності подарунків? — тихо запитала я, поправляючи край шовкової тканини.

— Це не подарунок,Єво. Це частина  для вистави, — його голос опустився до низького, оксамитового оксамиту.

Він відкрив футляр. На чорному оксамиті вибоискував вишуканий сотуар із білого золота та дрібних діамантів. Даміан дістав прикрасу, і його довгі, гарячі пальці торкнулися моїх оголених плечей, відгортаючи волосся на один бік.

Моя шкіра миттєво вкрилася сиротами. Замість того, щоб застебнути ланцюжок спереду, він обвів його навколо моєї шиї так, що важка діамантова крапля повільно проковзнула по моїй оголеній спині — прямо вздовж хребта, опускаючись до самого краю сукні,його пучки пішли слідом за прикрасою. Повільно, без поспіху, пропікаючи кожен міліметр моєї шкіри,гаряча долоня лягла на мій поперек, притягуючи мене до себе.

— Даміане... — прошепотіла я, відчуваючи, як повітря в легенях катастрофічно бракує. Мої пальці інстинктивно впилися в його міцне стегно.

— Протокол, Єво, — його губи торкнулися чутливої точки за моїм вухом. Це був не поцілунок — це був пекучий, повільний подих, від якого всередині все стислося в солодкий вузол. — Ти маєш звикнути до моїх рук. Щоб у галереї твої очі не зраджували нас.

Рука Даміана повільно піднялася вгору по моєму стегну, зминаючи тонку тканину шовку. Великий палець накреслив плавну лінію на моїй шкірі під краєм сукні, змушуючи мене тихо затамувати подих і міцніше стиснути пальці на його нозі.

— Ти граєш із вогнем, — видавила я, дивлячись у його темні, розширені зіниці.

— Я просто перевіряю реакцію твого пульсу, — прошепотів він. Його губи ковзнули вздовж моєї щоки, зупинившись за міліметр від моїх губ. Я відчувала смак його бурбону, його важке дихання, але він знову витримав цю жорстоку, спокусливу паузу, не переступаючи межі. — І твій пульс каже, що ти не проти цієї гри.

Даміан повільно відпустив мою сукню, поправив ланцюжок  й розтиснув хватку, залишаючи мене палати від невисловленого бажання.

— Ми приїхали, — пролунав його спокійний голос, коли машина плавно зупинилася біля освітленої галереї. — Ходімо, наречена. Покажемо їм, як божеволіють дорослі люди.