Розділ 17

— Вони не відступлять так просто, — пролунав його низький голос прямо над моїми губами. — Віктор — щур. Він перевірить кожну літеру нашої «історії». Підішле людей до вашої клініки, розпитає завідувача, перериє твої медичні карти.

— Нехай риє, — я зітхнула й трохи нахилила голову, дивилась на нього без жодного остраху. — Моє життя стерильне, Даміане. Там найстрашніша таємниця — це те, що я минулого вівторка з'їла чужий йогурт в ординаторській і не зізналася.

На його зазвичай залізобетонному обличчі на секунду промайнула тінь щирого здивування.

— Серйозно? Полуничний? — примружився він.

— Верешковий, — уточнила я із найсерйознішим виразом обличчя. — Так що якщо Віктор шукає компромат, це єдине, чим він може шантажувати.

Даміан тихо хмикнув, і куточок його жорстких губ ледь помітно сіпнувся вгору. Його рука перемістилася на мою шию, гарячими пальцями зафіксувавши потилицю — беззаперечно, владно, але водночас дуже обережно.

— Я серйозно, Єво. Якщо вони побачать бодай одну тріщину в нашій легенді... вони вдарять.

— Тоді переконай їх, що тріщин немає, — прошепотіла я.

— Я переконую їх щосекунди, — його обличчя нахилилося ще нижче. Губи зупинилися за міліметр від моїх, дратуючи й залишаючи між нами лише мікроскопічний шар повітря. — Але зараз мені потрібно переконати тебе.

— У чому? У тому, що ти вмієш переконливо грати закоханого боса мафії?

— У тому, що ти більше не одна проти цього світу. І що твоє життя відсьогодні стане значно гучнішим.

У цей момент скляні двері тераси тихо розсунулися. На порозі з'явився Алекс. Його  обличчя було напруженим.

— Перший, — коротко кивнув боєць. — Віктор і його люди покинули клуб. Але за нами спостерігають із засадного седана на виїзді.

Даміан повільно поправив манжети своєї білосніжної сорочки, миттєво повертаючи свій холодний, розрахунковий вираз.

— Кортеж за схемою,Єва їде зі мною.

— Зрозумів, — Алекс уже розвернувся, але раптом зупинився й подивився на мене. — Лікар, до речі... той хлопець вашої подруги, Максим...

— Що з ним? — насторожилася я.

— Він все-таки запхав свій бізнес-план мені в кишеню, поки ми йшли до дверей, — із глибоким смутком у голосі мовив боєць. — Мені його викинути чи переслати нашому аналітику?

Я не втрималася й тихо пирхнула, а Даміан лише хитав головою:

— Передай аналітику. Якщо хлопчина такий нахабний, з нього може бути користь.

Даміан розвернувся до мене й простягнув свою гарячу, міцну долоню:

— Час повертатися, «наречена». Твій перший офіційний вихід закінчився. Йдемо, а то Алекс зараз почне читати той стартап.

Кортеж рушив. У салоні панувала тиша, розбавлена лише м'яким шелестом шин по асфальту та тихим гудінням клімат-контролю. Даміан сидів поруч, відкинувшись на шкіряне підголів'я й розстібнувши верхні ґудзики сорочки.

— Ну що,— він перевів на мене свій примружений погляд. 
— Перший іспит у світському акваріумі ти склала. Без паніки, без непритомності та зі з'їденим верешковим йогуртом у анамнезі.

— Я щодня працюю з людьми, які намагаються втекти з приймального відділення після наркозу, — усміхнулася я, знімаючи підбори й із полегшенням підтискаючи ноги під себе на просторому сидінні. 
— Повір, парувати випади сивих функціонерів бізнесу — це дитячий садок порівняно з черговим травматологом у п'ятницю ввечері.

Даміан тихо хмикнув, і в темряві салону його посмішка здалася дивовижно теплою.

— Твій завідувач сьогодні дзвонив моєму начальнику охорони, — раптом сказав він.

— Що?! — я аж випросталася на сидінні. — Анатолій Степанович? Навіщо?

— Переживав. Запитував, чи дійсно у твоєму житті з'явився «серйозний чоловік», бо ти почала йти з роботи о восьмій вечора, а не о десятій, як зазвичай. Сказав, що якщо я заважатиму твоїй захисту дисертації, він персонально викличе на мене дільничного.

Я не втрималася й голосно розсміялася, прикриваючи обличчя долонями.

— Анатолій Степанович може. Він у нас загартований радянською школою. І що відповів твій начальник охорони?

— Алекс запевнив його, що ми всіма руками за дисертацію. І що я особисто профінансую нове обладнання для вашої операційної, аби ти менше нервувала на чергуваннях.

— Даміане! Не смій! Вони ж подумають, що я вийшла заміж за олігарха!

— А ти хіба не за нього виходиш заміж за нашою версією? — він трохи нахилився до мене, і його обличчя знову опинилося небезпечно близько. Вже без ділової напруги залу, але з тією ждратувальною, пекучою теплотою.

— Це тимчасова угода, — нагадала я, відчуваючи, як щоки знову підпікає. — Доки ситуація довкола моєї персони не вляжеться.

— Угода, кажеш... — його велика долоня опустилася на моє коліно. Не для того, щоб утримувати чи тиснути — просто впевнений, теплий дотик чоловіка. — А якщо ситуація не вляжеться ще років п'ятдесят?

Машина плавно зупинилася біля мого будинку.

— Тоді тобі доведеться купувати всій клініці новий корпус— тихо промовив він, дивившись мені прямо в очі. — Бо за п'ятдесят років Анатолій Степанович точно виб'є з тебе докторську.

Я усміхнулася, але одразу ж зауважила, як його гаряча долоня продовжує спокійно лежати на моєму коліні, віддаючи крізь тонку тканину сукні пекуче тепло.

— До речі, щодо нашої угоди, — я випрямилася й обережно вказала поглядом на його руку. 
— Даміане, а чому від тебе останнім часом так багато тактильності?

Він повільно підняв брову, але долоню не прибрав. Лише злегка примружився з тим своїм фірмовим, спокійним виразом.

— Тактильності?

— Саме так, — я схрестила руки на грудях. — Твої пальці на моїй талії, на спині, на шиї, на коліні... Ми домовлялися про фіктивний статус і холодний розрахунок, а не про майстер-клас із мови тіла для публіки. Ти переступаєш межі.

— Єво, ми граємо закохану пару перед людьми, які вивчають кожен наш мікрорух, — тихо й абсолютно спокійно відповів він, проте його великий палець повільно провів по краю моєї сукні. — Якби я стояв біля тебе на відстані метра й тримав руки в кишенях, той самий Віктор ще в залі зрозумів би, що це фальшивка. Чоловік, який знайшов свою дівчину через роки, не тримає руки при собі.