Розділ 16

Ми повільно рухалися вглиб залу. Оркестр награвав щось із класичного джазу, але для мене цей звук перетворився на білий шум. Усе, що я відчувала — це важкі кроки Даміана поруч, гарячу долоню на своєму  попереку й сотні очей, які розрізали простір наче скальпелі.

У самому кінці залу, за масивним круглим столиком під кришталевою люстрою, сиділи троє чоловіків. Вони не пили шампанське й не всміхалися. На них були темні костюми без глухих краваток, а в поглядах зчитувалася та сама сувора, хижа виправка, яка відрізняла людей з кримінального світу від звичайних бізнесменів.

Це були представники Сходу. Залишки мережі Ковалевського.

— Дивися прямо перед собою, Єво, — пролунав низький, оксамитовий голос Даміана біля мого вуха. Його гарячий подих торкнувся шкіри, посилаючи вздовж хребта нову хвилю сиріт. — Не показуй їм сумніву. Вони мають бачити не медика, який випадково потрапив на свято, а жінку, яка стоїть за моєю спиною.

— Я не ховаюся за твоєю спиною, Даміане, — процідила я крізь зафіксовану посмішку, випрямляючи плечі. — Я стою поруч.

— Правильна поправка, — на його  губах промайнула ледь помітна посмішка.

Ми зупинилися за два кроки від столика.

Один із чоловіків — сивий, із глибоким шрамом через праву брову й холодними сірими очима — повільно підвівся. Це був Віктор, колишній помічник Ковалевського, який зараз намагався зібрати залишки розваленої структури.

— Даміане, — промовив Віктор, не простягаючи руки. Його голос був глухим, наче з підземелля. — Не сподівалися побачити тебе на цьому прийомі. Тим паче... не одного.

Його сірі очі миттєво переключилися на мене. Погляд був важким, скануючим, оцінюючим. Він дивлячись на моє закручене в вузол волосся, на  чорну сукню, на срібний ланцюжок і на пальці Даміана, які пропікали тканину на моєму стегні.

— Вікторе, — спокійно привітався Даміан, не знімаючи долоні з моєї талії. — Часи змінюються. Мої інтереси тепер потребують моєї особистої присутньості.

— Інтереси? — Віктор усміхнувся, але ця посмішка більше нагадувала вискал. — Чи, можливо, пані поруч із тобою — це і є твій новий «інтерес»? Нам казали, що в клініці «Авіценна» прооперували твого бійця. І робила це дуже талановита лікарка з міської лікарні. Єва Олександрівна Мельник, якщо я не помиляюся?

У залі наче впала температура. Повітря між нами стало густим і важким.

Я відчула, як пальці Даміана на моєму боці стислися трохи міцніше — не боляче, але як залізобетонний щит. Він повільно повернув обличчя до Віктора, і в його темних очах спалахнуло таке небезпечне, нещадне полум'я, що чоловік мимоволі напружився.

— Пані Мельник — моя наречена, — пролунав голос Даміана, і цей баритон розрізав тишу залу, наче важке лезо. — І те, що вона оперує моїх людей  — це її професійний вибір, який я поважаю.

Даміан трохи нахилився до мене, і його вільна рука повільно піднялася, торкаючись мого підборіддя. Його пучки провели по чутливій шкірі вгору, зупиняючись біля мочки вуха. Всі присутні бачили цей жест — це був не просто захист, це була відверта мітка сили.

— Але якщо хтось із твоїх людей, Вікторе, виявить надмірну цікавість до її адреси, її клініки чи її маршрутів... — Даміан зробив паузу, дивлячись Віктору прямо в зіниці. — Я сприйму це як пряме оголошення війни. А ти знаєш, як я закриваю війні.

Віктор зблід. Він перевів погляд із Даміана на мене, шукаючи в моїх очах страх чи паніку.

Я задерла підборіддя та навіть не кліпнула. Я дивилася на кримінального авторитета Сходу з тією самою спокійною виправкою, з якою щодня заходжу в операційну.

— Усі зрозуміли тебе, Даміане, — тихо мовив Віктор, повільно сідаючи назад на своє місце. — Жодних питань до пані.

— Радий, що ми порозумілися, — відрізав Даміан.

Він розвернувся разом зі мною, не випускаючи моєї талії, і ми повільно попрямували до виходу на приватну террасу.

Нічне повітря  було прохолодним і чистим. Сосни навколо комплексу тихо шуміли від вечірнього вітру, а внизу миготіли вогні заміського шосе.

Як тільки масивні скляні двері зачинилися, відрізаючи нас від шуму залу, я зробила глибокий вдих, відчуваючи, як спазм у легенях трохи відпускає.

Даміан відступив на півкроку, але його погляд усе ще горов небезпечним вогнем.

— Ти трималася бездоганно, — тихо промовив він, засунувши пальці однієї руки в кишеню штанів. — Віктор зрозумів усе з першого разу.

— Він зрозумів, що ти не блефуєш, — відповіла я, повертаючись до нього обличчям і спираючись спиною про мармурове перило тераси. — Але твої дотики, Даміане... твої слова про «наречену»... Ти граєш на самій межі.

Даміан зробив крок до мене, знову скорочуючи відстань. У напівтемряві тераси його обличчя здавалося вирізьбленим із граніту.

— Я не граю, Єво, — прошепотів він, і його вільна рука повільно піднялася, торкаючись пасма волосся, що вибилося з моєї зачіски. — Я захищаю те, що належить моєму світу. І ти сьогодні довела, що варта кожної секунди цієї боротьби.

— Я роблю це заради власної безпеки й безпеки моїх пацієнтів, — видавила я з себе, хоча від його близості мій пульс знову божевільно закаталав у скронях.

— Називай це як хочеш, лікарю.