Розділ 13

Я застигла посеред вітальні,ноги зрадницьки підгиналисб але повільно опустилася на край сірого дивана — туди, де ще хвилину тому сидів Даміан. Мої пальці все ще дрібно тремтіли. Я підняла руки й подивилася на власні долоні — стерильні, акуратні, які щодня тримали скальпель і рятували життя. Скільки років я витратила на те, щоб вибудувати цей спокійний світ? Скільки зусиль доклала, щоб стати "залізною Мельник", яка контролює кожну емоцію?

І Даміану знадобилося лише кілька хвилин, щоб перетворити всю цю фортецю на картковий будинок.

Я підвелася, підійшла до дзеркала в передпокої й повільно розстібнула блискавку смарагдової сукні. Тканина м'яко впала до моїх ніг. Залишившись у простій білизні,підійшовши до вікна,обережно відгорнула край важкої штори.

Біля під'їзду, в тіні старих каштанів, мовчки стояв чорний матовий позашляховик. Двигун працював безшумно, лише тихі відблиски габаритних вогнів різали темряву порожнього двору. Через хвилину двері машини зачинилися, і позашляховик плавно повільно рушив, розчиняючись у нічному місті.

Наступного ранку клініка зустріла мене звичним хаосом, який зараз здався мені справжнім порятунком. Шурхіт коліс каталок, дзенькіт хірургічних інструментів, уривчасті сигнали моніторів і біготня в коридорах — усе це повертало мене до реальності.

— Єво Олександрівно! Доброго ранку! — Назар біг за мною коридором, на ходу гортаючи планшет із медичними картами. — У п'ятому боксі пацієнт після нічної лапаротомії, тиск стабільний, але завідувач просив вас особисто перевірити шви перед випискою. І ще... вам тут залишили.

Я зупинилася біля дверей ординаторської, натягуючи темно-синій хірургічний топ і закручуючи волосся в тугий вузол.

— Що залишили, Назаре?

Інтерн кивнув на мій робочий стіл.

Прямо посеред розкладених історій хвороб лежав прямокутний конверт із цупкого білого паперу. Без підпису. Без штампів. Точно такий самий, який чотири роки тому Даміан простягнув мені перед розлукою.

У мене в грудях усе стислося.

— Хто це приніс? — прохолодно запитала я, змушуючи себе підійти до столу.

— Кур'єр уранці залишив на рецепції, — знизав плечима Назар. — Сказав, що особисто вам у руки. Єво Олександрівно, з вами все в порядку? Ви якась дуже бліда.

— Все в нормі, Назаре. Іди перевіряй п'ятий бокс, я підійду за десять хвилин.

Коли інтерн вийшов і двері зачинилися, я повільно взяла конверт,піддігла край нігтем і витягла звідти невелику пластикову картку-ключ від приватного медичного центру на околиці міста та коротку записку, написану знайомим, розмашистим почерком:

«О 15:00. Операційна №3. Тобі знадобиться твій скальпель, лікарю. Не спізнюйся».

Він знову це робив. Знову віддавав накази, не залишаючи вибору. Даміан знав, куди тиснути він не погрожував, не вимагав, він просто ставив перед фактом, кидаючи виклик моєму професійному обов'язку та моїй допитливості.

— Єво Олександрівно? — знову рипнули двері, і до кімнати зазирнула Олена Сергіївна, старша медсестра. — У нас чергова швидка на підході, але завідувач питав, чи ви зможете підмінити лікаря Ковальова на денній зміні? У нього позапланова конференція.

Я швидко засунула зімятий папірець та пластикову картку в кишеню свого темно-синього хірургічного топа.

— Олено Сергіївні, перекажіть завідувачу, що я відпрацюю до другої години дня, — промовила я голосом, у якому не було жодної фальшивої ноти. — Після другої мені потрібно терміново відлучитися у приватних справах. Зміну перехопить Назар під наглядом чергового травматолога.

— Зрозуміла. Ви якась зосереджена сьогодні... Все гаразд?

— Просто багато роботи, — коротка посмішка, витренувана роками, і я вискочила в коридор.

Години дня пролетіли, наче в гарячковому маренні. Я оглядала пацієнтів, робила перев'язки, заповнювала щоденники спостережень, але думками була далеко звідси. У голові миготіли можливі сценарії кого поранено? Кого привезли в той приватний центр? Дениса? Алекса? Чи це знову пастка, покликана перевірити мою вірність тому давньому, кривавому боргу?

О другій п'ятнадцять я вже переодяглася в щоденний одяг — прості темні джинси, легку блузу та зручні кросівки. Вийшовши з клініки через чорний хід, я піймала звичайне міське таксі.

— Приватна клініка «Авіценна-Преміум» на східній околиці, — сказала я водієві, опускаючись на заднє сидіння.

Чоловік за кермом коротко кивнув і ввімкнув радіо. Поки машина лавірувала між міськими заторами, я дивилася у вікно й знову і знову повертала себе до холодного, хірургічного аналізу. Я більше не дівчинка студентка. У мене є ліцензія, досвід, статус. Якщо там кримінал, якщо це вогнепал або щось, що загрожує моїй свободі — я маю право розвернутися й піти. Але десь глибоко під свідомістю я розуміла: я не піду. Бо це Даміан. І його поява завжди означала межу між життям і смертю.

Таксі зупинилося біля високого дзеркального паркану. «Авіценна-Преміум» мала вигляд закритого клубу для обраних: доглянутий газон, скляні фасади, охорона на шлагбаумі. Жодного натяку на похмурість чи підпільний бункер.

Я підійшла до центрального входу. Двоє охоронців у  костюмах із гарнітурами у вухах миттєво зафіксували мій крок.

— Доброго дня. Пані Мельник? — запитав один із них, звіряючись із планшетом.

— Так, — я дістала з кишені пластикову картку-ключ.

— Проходьте. Третій поверх, блокова зона «С». Вас чекають.

Ліфт підняв мене на третій поверх безшумно й швидко. Коридори тут виглядали стерильно, але розкішно — м'яке світло, світлий мармур, відсутність звичайного лікарняного гомону. Жодного пацієнта в коридорах. Лише біля дверей із написом «Операційний блок №3» стояла знайома кремезна постать.

Алекс.

Він був у звичайному костюмі, але його плечі залишалися напруженими, а погляд швидко сканував кожен куток коридору. Побачивши мене він ледь помітно кивнув.

— Вчасно, лікарю Мельник, — промовив він своїм низьким, глухуватим голосом.

— Що відбувається, Алексе? — я зупинилася за крок від нього, згортаючи руки на грудях. — Кому потрібна допомога? Чому саме я?