Розділ 12

Машина зупинилася біля моєї п'ятиповерхівки в тихому спальному районі. За вікном було видно рідкісні ліхтарі та знайому лавку біля під'їзду.

Я поклала руку на ручку дверей, відчуваючи, як Ігор глушить двигун.

— Єво, чекай, — він повернувся до мене, нахмурившись. — Ти справді в порядку? Хто ж все таки цей чоловік? Чому ти так зреагувала?

Я завагалася, випрямляючи спину.

— Ігоре, я щиро вдячна за вечір. Стіл був чудовим, а розмова про атріум — дійсно цікавою. Але не треба заглиблюватися в це

— ...Не заглиблюватися?! — Ігор здивовано підняв брови, повернувшись до мене в салоні авто.

 — Єво, ти зблідла, як полотно, просто впала в ступор від одного погляду на нього, а тепер кажеш «не заглиблюватися»? Я ж бачу, що ти його знаєш! Хто він такий?!

— Я лікар, Ігоре, — прохолодно відповіла я, повертаючи до нього обличчя. — Через мої руки проходять сотні людей. Деякі з них мають небезпечне минуле. Це все, що тобі потрібно знати.

— Ти знову закриваєшся! — він роздратовано зітхнув, спираючись руками на кермо. — Я думав, між нами є довіра. Я думав, ми будуємо щось нормальне, а ти поводишся так, ніби я тобі чужий !

— Дякую за вечерю, Ігоре. На добраніч.

Я вийшла з машини, грюкнувши дверима, і швидким кроком попрямувала до під'їзду. Мої підбори вистукували чіткий, ритмічний дріб по асфальту. Я чула, як авто Ігоря ще секунду стояло на місці, а потім із обуреним ревом мотора він рушив у темряву.

Діставши ключі, я відкрила важкі металеві двері, піднялася на свій третій поверх і наче в тумані зайшла до квартири.

В квартирі панувала напівтемрява. Я кинула клач на консоль у передпокої, спираючись спиною на зачинені двері, і скинула туфлі. Сукня здавалася занадто важкою, занадто тісною. Захотілося негайно змити з себе цей вечір і вдягнути простий домашній халат.

Я зробила три кроки по коридору в бік вітальні — і застигла на місці.

У напівтемряві кімнати, на сірому дивані, спираючись ліктями на коліна, сидів чоловік.

Він навіть не вмикав світло. Лише місячне сяйво з вікна освітлювало його білосніжну сорочку і темні пасма зачесаного назад волосся. На журнальному столику поруч із моїм ноутбуком лежала важка чорна кобура та відкрита пляшка бурбону.

— Ти довго прощалася з архітектором, Мельник, — пролунав низький, оксамитовий голос Даміана.

Мій пульс підскочив до межі, але я не закричала. Я навіть не зробила кроку назад.

— Як ти зайшов? — процідила я, вмикаючи настільну лампу. Жовте світло залило кімнату.

 — У мене замки високого класу захисту.

— Для Алекса це зайняло сорок секунд, — спокійно відповідав Даміан, повільно підводячись із дивана. Він розправив плечі, стаючи величезним монолітом прямо посеред моєї вітальні. — Тобі варто змінити дверний блок. Він надто примітивний.

— Це мій дім! — я зробила крок до нього, палаючи від люті. — Ти не маєш права заходити сюди! Ти підписав папери! Ти дав слово!

— Я дав слово, що тебе не чіпатимуть мої вороги, — він зробив повільний крок уперед, стрімко скорочуючи відстань. — І я його тримав. Чотири роки жоден бойовик Сходу не знав твоєї адреси. Жоден кримінальний авторитет не чув імені Єви Мельник.

— Тоді що ти робиш у моїй квартирі?!

— Прийшов подивитися, як ти живеш без мене, — тихо промовив він, зупиняючись за півкроку. Його темні очі сканували моє обличчя, тканину сукні, оголені плечі. — І що я бачу? Ти бігаєш на побачення з цим слизьким хлопом, який плутається у власних соплях від одного мого.

— Він нормальний чоловік! — випалила я, задерши підборіддя. — Він працює, будує будинки, купує квіти й не носить пістолет за пазухою! Він зі світу, де людей не вбивають!

Даміан раптово перехопив моє підборіддя пальцями. Його долоня була гарячою, мозолистою, залізною. Він не тиснув, але позбавив мене можливості відвернутися.

— Ти брешеш собі, Єво, — прошепотів він прямо в мої губи, і його гаряче дихання обпекло шкіру. — Тобі нудно з ним. Ти засинаєш від його розмов. Бо після того, як ти зашивала моїх хлопців  і чиркнула мені ліктем у підборіддя, цей цивільний світ для тебе — порожня декорація.

— Відпусти мене! — я спробувала викрутитися з його хватки, як вчив Алекс, але Даміан прорахував мій рух за частку секунди.

Він перехопив моє право зап'ястя, розвернув мене й м'яко, але беззаперечно притиснув спиною до стіни біля шафи. Його корпус повністю закрив мене від решти кімнати.

— Ти навчилася захищатися, — тихо зауважив він, дивлячись мені прямо в зіниці. — Твої руки більше не тремтять. Твій погляд став гострим, як скальпель. Я пишаюся тим, ким ти стала, лікарю.

— Я стала такою не завдяки тобі, а ВСУПЕРЕЧ тобі! — закричала я, відчуваючи, як від його близості всередині спалахує божевільна пожежа. — Я вчилася ночами! Я працювала по двадцять годин!

— А хто навчив тебе не панікувати, коли кров фонтанує? — його голос опустився до хрипкого шепоту. Його вільна рука повільно провела пальцями по моєму оголеному плечу вниз, до краю корсета. — Хто навчив тебе бити без вагань?

— Відійди від мене, Даміане... — прошепотіла я, хоча мій опір тріщав по швах. Серце калатало десь у горлі.

— Скажи мені в очі, що ти забула той час, — він нахилився ще нижче, його губи зупинилися за міліметр від чутливої шкіри на моїй шиї, посилаючи божевільні сироти по всій спині. — Скажи, що ти жодного разу не згадувала мене.

Я затамувала подих. Його дихання було гарячим, пекучим, але пальці на моєму зап'ясті злегка послабили хватку, даючи мені частку секунди.

І я скористалася нею.

Згадавши кожен урок Алекса та анатомічну механіку суглобів, я різко повернула кисть, вислизаючи з його хватки, і з усієї сили вперлася долонями в його міцні груди. Даміан трохи відступив, не очікуючи від мене такої швидкої та зібраної реакції, і це дало мені простір.

— Я пам'ятаю все, Даміане, — процідила я, задерши підборіддя та важко дихаючи. В моїх очах палала виснажлива, загартована роками лють. — Пам'ятаю кожен день. Але це не означає, що ти можеш увірватися в мій дім, притискати мене й диктувати, як мені жити!