Розділ 11

Я змусила себе взяти виделку й зробити вигляд, що зацікавлена стравою на своїй тарілці, але пальці зрадницьки дрібно тремтіли. Ніж тихо клацнув об порцеляну. Це був легкий, майже непомітний звук, проте в моїй голові він відбився вибухом.

— ...і ми вирішили повністю перепланувати атріум, — продовжував Ігор, спокійно нарізаючи свій стейк і натхненно дивлячись на мене.

 — Розумієш, світло має падати так, щоб створювати ілюзію простору навіть у похмурий листопадовий день. Люди не повинні почуватися затиснутими в бетонні рамки. Це тисне на психіку.

— Так, звісно... — прошепотіла я, змушуючи себе посміхнутися. — М'яке світло завжди заспокоює. Це дуже правильний підхід, Ігоре.

Його голос лунав наче крізь товщу води. Я чула кожне його слово, але мозок відмовлявся обробляти інформацію про архітектуру, вітражі та світлові колодязі. Всі мої чуття, загартовані роками екстреної медичної практики та тими виснажливими місяцями в ізоляції, зараз були натягнуті як струни й спрямовані в один-єдиний бік — ліворуч, на високий подіум VIP-зони.

Я намагалсь не дивитися туди прямо, але відчувала його шкірою. Цей важкий, темний, майже фізичний погляд пропікав тканину моєї  сукні, розрізав повітря ресторану й змушував кров у венах товктися зі швидкістю божевільного пульсу.

Даміан сидів за кутовим столиком, який огинав панорамне вікно. Навколо нього розташувалися троє чоловіків — солідні особи в дорогих костюмах, які постійно щось тихо говорили, розгортали якісь папери на темно-бордовій скатертині та жестикулювали.Він майже не слухав їх,спирався ліктем на підлокітник масивного шкіряного крісла, тримаючи біля губ кришталевий келих із темним бурбоном. Його довгі пальці повільно крутили скло, змушуючи важкі кубики льоду тихо побрязкувати.

Він дивився прямо на нас. Не ховаючись. Не відвертаючись. З тією самою залізобетонною, владною впевненістю чоловіка, який звик володіти всім, на що падає його погляд.

— Єво, ти практично не торкнулася салату, — зауважив Ігор, накриваючи мою вільну долоню своєю теплою, м'якою кистю. — Можливо, страва не до смаку? Можемо попросити офіціанта замінити. Тут дивовижне каре ягняти.

Його дотик змусив мене здригнутися. Я мимоволі смикнула пальцями, але одразу опанувала себе й залишила руку на скатертині, щоб не образити супутника.

— Ні-ні, все чудово, Ігоре, правда, — я зробила трохи більший ковток виноградного вина, сподіваючись, що алкоголь допоможе зняти цю спазматичну напругу у горлі.

 — Просто виснажливий тиждень у лікарні дається взнаки. У нас було кілька дуже важких нічних чергувань поспіль.

— Ти надто багато віддаєш роботі, — лагідно, з легким докором сказав Ігор, злегка стискаючи мої пальці. — Серйозно, Єво. Ти молода, красива, розумна жінка, а живеш так, ніби постійно перебуваєш на фронті. Тобі потрібно вчитися розслаблятися. Відпускати контроль. Хоча б іноді.

«Відпускати контроль», — подумки гірко повторила я. Якби він тільки знав, чим закінчується втрата контролю у моєму житті.

У цей момент біля нашого столика виникла висока постать офіціанта у сліпучо-білому кителі. У руках він тримав срібну тацю, на якій стояла пляшка темного скла із золотим тисненням та глибокий кришталевий декантер.

— Доброго вечора, панове, — шанобливо схилив голову офіціант. — Комплімент для вашого столика від джентльмена з VIP-зони.

Ігор здивовано нахмурився, перериваючи свою промову, і подивився на пляшку.

— Пробачте? Ми нічого подібного не замовляли. Мабуть, якась помилка.

— Жодної помилки, сер, — спокійно та карбувально відповів офіціант, спритно відкриваючи затор. — Вино «Château Margaux», урожай двотисячного року. Пан особисто просив передати це пані

Ігор кліпнув очима, розгублено переводячи погляд із коштовного вина на мене, а потім — у бік подіуму.

— Єво? Ти знаєш цього чоловіка? — у його голосі прорізалися перші нотки здивування та легкого роздратування. — Хто це?

Моє серце зробило болючий поштовх об ребра. Я повільно підняла очі.

Даміан  навіть не поворухнувся. Він продовжував тримати свій велик із бурбоном біля рота, але коли наші погляди знову перетнулися, він трохи підняв кришталь у мовчазному, важкому тості. На його жорстких губах промайнула ледь помітна, мікроскопічна посмішка — холодна, прониклива і небезпечна. Це був не просто жест уваги.

— Це мій давній пацієнт, Ігоре, — змусила себе сказати я. — Дуже давній. Залиште вино на стійці, будь ласка. Ми не будемо його пити.

Офіціант на мить замішкався, явно відчуваючи на собі важкий погляд з подіуму, але коротко вклонився:

— Як забажаєте, пані.

Коли він відійшов, у повітрі між мною та Ігорем зависла важка, незручна мовчанка. Мій спокійний вечір був остаточно й безповоротно зруйнований. М'яка джазова музика тепер здавалася мені занадто гучною, світло люстр — надто яскравим, а атмосфера вишуканого ресторану перетворилася на задушливу пастку.

— Єво, — тихо промовив Ігор, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Ти вся тремтиш. Твої руки абсолютно холодні. Якщо цей чоловік чимось тобі погрожує або створює дискомфорт... ми можемо викликати адміністратора. Або просто піти прямо зараз.

— Ні! Жодних адміністраторів, — швидко випалила я, чудово розуміючи, що станеться з будь-яким адміністратором, який спробує підійти до Даміана з претензіями. — Все в порядку, Ігоре. Справді. Просто... ти правий. Я дуже втомилася. Думаю, мені дійсно краще піти додому.

Ігор розчаровано, але розуміюче зітхнув. Він дістав шкіряний гаманець, поклав на стіл кілька купюр і підвівся, простягаючи мені руку.

— Добре. Я відвезу тебе.

Я встала з-за столу, поправляючи сукню. Кожен мій крок у напрямку виходу з залу вимагав колосальних зусиль волі. Я змушувала себе дивитися прямо перед собою, на спину Ігоря, не повертаючи голови в бік VIP-зони. Але коли ми проходили повз масивну дзеркальну колону біля самого виходу, я мимоволі кинула короткий погляд у дзеркало.

Даміан уже не сидів.

Він стояв на краю подіуму во весь свій гігантський зріст. Його піджак був розстебнутий, пальці лівої руки занурені в кишеню штанів, а погляд темних очей проводжав кожен мій рух. І в цьому погляді не було ні грама прощання. Там була лише залізобетонна, невідворотна впевненість у тому, що наша зустріч щойно розпочалася.