Розділ 10:Декілька років потому

Зі скла шафки в ординаторській на мене дивилася двадцятишестирічна жінка. Я носила суворий темно-синій хірургічний костюм, який ідеально підкреслював випрямлену спину, а довге темне волосся завжди закручувала в тугий, акуратний вузол на потилиці, щоб воно не заважало під час роботи. У моїх очах оселився спокійний, професійний аналіз.

За ці роки я зробила майже неможливе. Одразу після повернення домоглася переведення до столичного вишу, закінчила останній курс, прогризла зубами важку інтернатуру й залишилася працювати молодшим хірургом у відділенні екстреної медицини. Мені, двадцятишестирічній дівчині без покровителів чи зв'язків, доводилося працювати вдвічі більше за інших. Я брала найважчі нічні чергування, підміняла колег, годинами асистувала досвідченим хірургам і щодня виборювала своє право стояти біля операційного столу.

Старші лікарі цінували мене за витримку: поки інші інтерни вагалися чи панікували, мої руки працювали чітко й бездраматично.

Зараз була шоста ранок звичайного вівторка. Моя важка виснажлива зміна добігала кінця.

Я сиділа за робочим столом в ординаторській, притискаючи до губ чашку з остиглою гіркою кавою. Навколо панувала напівтемрява — лише настільна лампа відкидала м'яке світло на розкладені медичні карти. Я саме заповнювала протокол асистування на нічній операції з видалення апендикса, яку проводив наш черговий хірург, і робила нотатки в журналі.

— Лікарю Мельник, ви взагалі збираєтеся додому? — пролунав від дверей тихий, сонний голос інтерна Назара, який заступив на зміну пів року тому.

Він зайшов до кімнати з паперовим стаканчиком кави й зі зітханням опустився на стілець навпроти.

Я не підняла очей від карти, лише кутиками губ торкнулася ледь помітна посмішка.

— Заповню щоденник і піду, Назаре. У третьому боксі о шостій тридцять треба перевірити дренаж у пацієнта після нічної лапаротомії. Не забудь.

— Зрозумів, Єво Олександрівно, — інтерн зробив ковток. — До речі, той хлопчина з побутовим порізом передпліччя... ви так швидко й безболісно наклали йому судинний шов. Старший хірург сказав, що у вас дивовижна м'язова пам'ять для вашого віку.

Я на мить застібнула ковпачок ручки. Мої пальці — тонкі, з акуратно зістриженими нігтями — були стерильно-чистими, а кожен рух відточеним до автоматизму.

— Просто багато практики, Назаре, — спокійно відповіла я, закриваючи теку. — Практика вирішує все.

Коли інтерн вийшов, я підвелася, зняла хірургічний топ, переодяглася в просту білу блузу, застібнула темні брюки і накинула зверху білосніжний, ідеально випрасуваний лікарський халат. Мій халат, здобутий роками важкої праці та нескінченних ночей без сну.

Клацання вхідних скляних дверей приймального сповістило про початок ранкового хаосу та перезміни.

— Єво! Завідувач кличе всіх молодших лікарів на п'ятихвилинку, а в другому боксі привезли первинну травму! — вигукнула старша медсестра з коридору.

— Добре, Олено Сергіївні, вже йду, — відповіла я, беручи в руки фонендоскоп.

Я вийшла в світлий, залитий ранковим сонцем коридор. Це було моє нове, буденне життя молодшого лікаря. Тут я будувала свою кар'єру, вчилася і щодня рятувала людей. Я почувалася впевнено, будуючи свій спокійний світ крок за кроком.

Після виснажливої чергової зміни в лікарні я нарешті дозволила собі повернутися до звичайного життя. Праця в екстреній хірургії вимагала повного самовіддачі, але дівчата з відділення вже місяць наполягали, що мені потрібно частіше виходити "у світ" і залишати робочі думки за межами клініки.

Суботній вечір зустрів місто м'яким сутінковим теплом.

Я стояла перед дзеркалом у своїй затишній квартирі, поправляючи край вишуканої сукні з глибоким смарагдовим відтінком. Тканина м'яко облягала фігуру, відкрито підкреслюючи лінії плечей. Довге темне волосся, яке в лікарні завжди ховалося під тугим вузлом, тепер спадало на спину м'якими хвилями. У дзеркалі більше не було втомленого молодшого хірурга  — там стояла вродлива, впевнена в собі жінка.

Мене запросив на побачення Ігор — приємний, успішний архітектор, з яким ми познайомилися кілька тижнів тому. Він був ввічливим, спокійним і представляв той самий безпечний, зрозумілий світ, до якого я так довго прагнула.

Ресторан «Grand Reserve» розташовувався на верхньому поверсі елітного хмарочоса в центрі міста. Панорамні вікна відкривали приголомшливий краєвид на нічний мегаполіс, залитий тисячами золотистих вогнів. У залі лунала тиха джазова музика, м'яке світло кришталевих люстр відбивалося у кришталі та дорогому посуді, а офіціанти безшумно рухалися між столиками.Атмосфера панувала вишукана, витончена й абсолютно спокійна.

— Ти виглядаєш неймовірно, Єво, — щиро посміхнувся Ігор, коли ми сіли за наш столик біля вікна. — Я вже боявся, що тебе знову викличуть на термінову операцію.

— Дякую, Ігоре, — я посміхнулася у відповідь, роблячи маленький ковток білого вина. — Сьогодні мій законний вихідний. Жодних викликів, жодних швидких.

Ми невимушено розмовляли про мистецтво, нові архітектурні проекти міста та кулінарні вподобання. Ігор виявився чудовим співрозмовником, і я вперше за довгий час відчула, як внутрішня напруга, яку я завжди носила в собі, починає повільно відступати.

Але цей спокій тривав недовго.

Близько дев'ятої вечора біля центрального входу до ресторану знялася непомітна, але відчутна хвиля руху. Метрдотель миттєво випрямив спину, а двоє охоронців закладу шанобливо відступили вбік. У зал зайшла невелика група чоловіків у  бездоганно пошитих темних костюмах.

Вони не шуміли, не привертали зайвої уваги, але від їхньої ходи, виправки та мовчазного сканування простору миттєво повіяло гострим, небезпечним холодом.

Я інстинктивно перевела погляд на вхід.

У центрі цієї групи йшов чоловік.Моє серце не просто зробило кульбіт — воно на мить повністю зупинилося. Повітря застрягло в горлі, а пальці, що тримали ніжку кришталевого келиха, стислися до болю в суглобах.

Даміан.