Розділ 9

Ніч минула як у лихоманці. Я так і не змогла зімкнути очей, сидячи на краю ліжка з білим конвертом у руках. Шорстка поверхня паспорта та холодний папір квитка здавалися чужорідними. Ще місяць тому я віддала б усе за цей шматок картону, а зараз... зараз я відчувала лише гнітючу пустку, яка заповнювала кожну клітину мого тіла.

О шостій ранку я спустилася вниз.

Там панувала тиша, але це була тиша перед розлукою. Денис сидів на дивані, помітно бадьоріший, і, побачивши мене з невеликою сумкою через плече, мовчки підвівся.

— Дякую за все, лікарю, — промовив він щиро, протягуючи мені руку. Його потиск був міцним. — Якби не ти, я б уже давно відпочивав десь під соснами. Щасливої дороги.

— Бережи себе, Денисе, — тихо відповіла я, злегка посміхнувшись. — І намагайся більше не ловити осколки стегновими артеріями.

Алекс чекав біля виходу. На ньому був цивільний одяг, але в його ході та погляді все одно читався професійний боєць, готовий до будь-якої загрози. Він коротко кивнув мені на двері.

Я мимоволі повернула голову в бік металевих сходів, що вели до кабінету Даміана. Двері вгорі були зачинені. Жодного звуку, жодного шарудіння. Він не вийшов попрощатися. Його Кодекс не передбачав сентиментальних сцен, і я це розуміла. Втім, десь у глибині душі сталевий голчастий біль штрикнув під ребра.

— Ходімо, Єво, — спокійно закликав Алекс. — Нам треба встигнути до ранкового експреса.

Ми вийшли на вулицю. Прохолодне липневе повітря миттєво вдарило в обличчя. Місто повільно прокидалося, загоряючись рідкісними ранковими вогнями. Позашляховик Алекса м'яко рушив із підземного паркінгу, вивозячи мене з моєї залізобетонної в'язниці — і з єдиного місця, де я переродилася з наївної студентки у людину, здатну вижити у пеклі.

На пероні вокзалу було людно. Люди поспішали на роботу, пили дешеву каву з паперових стаканчиків, сміялися і жили своїм звичайним, сірим життям. Для них я була просто пасажиркою у джинсах і темній кофті. Ніхто й гадки не мав, що під цією кофтою ховаються синці від жорстоких тренувань, а в сумці лежить паспорт із новою історією.

Алекс провів мене прямо до вагона.

— Тримай, — він простягнув мені простий кнопковий телефон. — Тут один номер. Мій. Якщо у тебе виникнуть проблеми, або хтось із минулого оточення Артура вийде на тебе чи на маму — одразу тисни виклик. Перший наказав забезпечити твою повну недоторканність.

Я взяла телефон і стиснула його в долоні.

— Передай йому... що я пам'ятатиму його уроки.

Алекс ледь помітно посміхнувся, торкнувшись пальцями краю своєї кепки:

— Він знає, Єво. Щасливо.

Я піднялася сходинками у вагон. Двері з важким шипінням зачинилися за моєю спиною. За кілька хвилин потяг плавно рушив із місця, прискорюючись і залишаючи позаду промислову зону і чоловіка, який став для мене і катом, і рятівником.

Я притиснулася лобом до холодного віконного скла, дивлячись, як миготять сірі силуети будинків. Усе закінчилося. Я поверталася додому. Але коли я опустила руку в кишеню джинсів, мої пальці торкнулися наче випадково забутого там предмета — маленького металевого скальпеля, який я непомітно забрала