Розділ 6

Увійшовши до вітальні, я одразу відчула,тепло будинку,Даміан стояв біля мармурової стійки, але замість кави цього разу наливав у склянку чисту воду з фільтра. Його рухи були чіткими, але в них відчувалася та сама прихована, залізна втома людини, яка годинами тримала все під контролем.

Я зупинилася біля входу, не наважуючись підійти ближче, але й не бажаючи йти до своєї кімнати, наче побитий собака.

— Ти поранений, — тихо, але впевнено сказала я, дивлячись на його праве передпліччя.

Тільки зараз, при яскравому світлі ламп, я помітила, що на темній тканині його футболки біля плеча швидко розповзається мокра, майже чорна пляма. Навіть на темному одязі кров виглядала інакше — вона важчала, просочуючи волокна.

Даміан зробив ковток води, повільно поставив склянку на стіл і лише тоді повернув до мене голову. Його погляд був сухим і байдужим.

— Це подряпина, Мельник. Іди спати.

— Я вчилася на хірурга три роки, Даміане, — я зробила два рішучі кроки вперед, скорочуючи відстань. Моя медична сутність, яка дрімала ці дні під гнітом страху, раптом узяла гору. — Подряпини не просочують щільну бавовну за п'ять хвилин. Твоя рука ледь помітно тремтить, коли ти тримаєш склянку. Тобі потрібно обробити рану, інакше завтра ти не зможеш тримати свій дорогоцінний пістолет.

Ці слова вилетіли з мене швидше, ніж я встигла подумати про наслідки. Я завмерла, чекаючи, що він знову розлютиться, почне залякувати чи просто виставить мене геть.

Даміан мовчав кілька секунд, пильно вивчаючи моє обличчя. У його темних очах промайнув дивний вогник — ні, це був не гнів. Скоріше, холодна цікавість. Він оцінював мою раптову сміливість.

— Медичка вирішила пограти в лікаря? — тихо примружився він, але в його голосі більше не було колишнього льоду. Тільки глуха, виснажлива іронія.

— Я не граю. Я пропоную тобі допомогу. В обмін на... нормальне ставлення. Без твоїх вічних погроз про стрільбу на ураження.

Даміан повільно видихнув через ніс. Він поставив склянку, підійшов до великої білої шафи, відчинив її й витяг звідти професійну військову аптечку — велику чорну сумку зі щільної тканини з червоним хрестом. Кинувши її на мармурову стійку, він повернувся до мене і легким рухом зняв через голову футболку.

Я мимоволі затамувала подих і відвела погляд на секунду, перш ніж змусити себе дивитися суто професійно. Його тіло було ідеальним, але страшним. Широкі груди, рельєфний прес і... шрами. Безліч шрамів. Тонкі білі смуги від ножів, круглі мітки від старих кульових поранень — його шкіра була справжньою картою війни, яку він вів усе своє життя.

На правому плечі дійсно зяяла свіжа рана. Куля пройшла по дотичній, вирвавши шматок плоті, але, на щастя, не зачепила великих судин чи кістки. Кров продовжувала повільно сочитися, стікаючи гарячими цівками по його тілу.

— Ну, дивись, лікарю, — спокійно сказав Даміан, сідаючи на високий стілець біля стійки й кладучи поранену руку на мармур. — Твій вихід.

Я підійшла ближче. Мої пальці автоматично відкрили сумку з аптечкою. Всередині було все необхідне стерильні бинти, антисептики, ампули з місцевим знеболювальним, голки та шовковий шовний матеріал. Моя м'язова пам'ять спрацювала бездоганно. Страх кудись зник, поступившись місцем холодній медичній концентрації.

Я одягла гумові рукавички, взяла ампулу з лідокаїном та шприц.

— Буде трохи неприємно, — попередила я, набираючи ліки.

— Роби, що треба, — сухо кинув він, навіть не глянувши на голку.

Я обробила шкіру навколо рани антисептиком і зробила кілька швидких, точних ін'єкцій навколо пошкодженого місця. Даміан навіть не ворухнувся. Жоден мускул на його обличчі не здригнувся, лише пальці лівої руки сильніше стиснули край стійки.

Поки анестезія починала діяти, я взяла стерильні серветки й почала акуратно очищати рану від запеклої крові та залишків тканини від футболки.

— Ти робиш це впевнено, — раптом тихо зауважив він. Його голос звучав зовсім поруч. Я відчувала гаряче дихання на своєму волоссю, оскільки стояла впритул до нього.

— Я готувалася стати хірургом, а не іграшкою для аукціонів вашого брата, — відповіла я, не піднімаючи очей від роботи. — Мої руки не тремтять, коли справа стосується чийогось життя. Навіть якщо це життя чудовиська.

Даміан видав тихий, низький смішок.

— Мені подобається твоя зухвалість, Мельник. Але не забувай, що це чудовисько — єдине, що стоїть між тобою та могилою за межами цього паркану.

Я промовчала. Взяла голкотримач, заправила тонку шовкову нитку й почала накладати перший шов. Робота вимагала повної зосередженості. Я акуратно зводила краї розірваної шкіри, роблячи рівні, красиві стібки. Навчання в університеті не пройшло даремно — Ковалевський міг бути зрадником, але викладачем він був професійним.

У кімнаті панувала повна тиша, яка порушувалася лише нашим диханням та тихим шелестом інструментів. Я відчувала, наскільки напружене тіло Даміана. Попри анестезію, кожен дотик голки відзивався в його м'язах, але він тримався з надлюдським спокоєм.

Коли останній, п'ятий вузол був затягнутий, я обрізала нитку, ще раз обробила все йодом і наклала щільну стерильну пов'язку.

— Готово, — сказала я, знімаючи рукавички й кидаючи їх у смітник. — Завтра ввечері потрібно буде змінити пов'язку. Намагайся не навантажувати руку хоча б кілька днів.

Даміан повільно повернув плече, перевіряючи мою роботу. Пов'язка лежала ідеально, не стягуючи шкіру. Він підвівся зі стільця, знову стаючи величезним монолітом прямо переді мною.

— Дякую, лікарю, — тихо сказав він.

Його погляд змінився. У ньому більше не було тієї крижаної байдужості. Тепер він дивився на мене як на людину, яка має власну силу й корисність у його небезпечному світі.

— Іди відпочивай, Єво. Завтра буде важкий день. І... я накажу охороні більше не тримати тебе на прицілі, коли ти виходиш. Ти заслужила трохи більше простору.

Я кивнула, відчуваючи дивну суміш полегшення та тривоги. Це була наша перша маленька перемога, перший крок до того, щоб він почав бачити в мені не просто товар чи свідка. Я розвернулася і повільно пішла до сходів, відчуваючи на своїй спині його важкий, задумливий погляд. Наш спільний Кодекс щойно отримав нове, неочікуване правило.