Розділ 4

Минуло три дні. Три дні абсолютної, стерильної ізоляції, яка повільно випалювала мене зсередини.

Даміан з'являвся в будинку лише пізно вночі. Я дізнавалася про його повернення за незмінним глухим рокотом автомобільних двигунів на гравії, важким подихом замків та міцними, розміреними кроками в коридорі. Він ніколи не заходив до мене. Не перевіряв, чи я жива, не намагався заговорити. Я була для нього надійно захованим вантажем, прихованим доказом

Охорона на вулиці змінювалася за чітким графіком. Крізь панорамні вікна я іноді бачила їхні темні силуети, що повільно рухалися вздовж високого сірого паркану. Вони були професіоналами — жодного зайвого руху, жодних розмов. Повна тиша.

На четвертий ранок я змусила себе підвестися з ліжка раніше. На мені все ще була та сама літня сукня в дрібну квіточку, яка тепер виглядала пом'ятою і брудною. Мені дико не вистачало моїх речей, моїх звичних дрібниць, мого минулого. Проходячи повз велике дзеркало в холі, я ледь упізнала власне відображення: бліда шкіра, глибокі тіні під очима, але в погляді замість паніки починала зріти тупа, холодна злість. Я не збиралася просто так згаснути в цій клітці. Якщо Даміан думав, що зламав мене своєю залякуючою промовою про маму, він помилявся.

Я вийшла на кухню. На мармуровій стійці вже стояла знайома чорна чашка — Даміан знову піднявся на свій поверх, залишивши після себе лише стійкий аромат гіркої кави та свіжого тютюну.

Я підійшла до холодильника, збираючись зробити собі бодай якийсь сніданок, коли з боку вхідних дверей почувся різкий, нетиповий для цього будинку звук. Клацання автоматичного замка. Двері повільно розійшлися в сторони, і всередину зайшов один із бійців охорони. У руках він тримав велику, щільно запаковану картонну коробку.

Він мовчки пройшов у вітальню, поставив її на низький дерев'яний стіл і зробив крок назад, застигнувши в очікуванні.

— Що це? — тихо запитала я, виходячи з кухонної зони.

— Наказ Першого, — коротко відповів боєць. Його обличчя під чорною тактичною маскою залишалося непроникним.

 — Тут ваші речі. Все, що було вилучено в маєтку Артура, та деякі нові предмети першої необхідності.

Серце знову забилося швидше. Я підійшла до столу, мої пальці злегка тремтіли, коли я зривала щільну пакувальну стрічку. Найманець Марк забрав усе ще в машині біля університету, і я була впевнена, що більше ніколи не побачу своїх речей.

Всередині коробки дійсно лежала моя стара картонна тека з документами. Тією самою, яку я так міцно притискала до грудей у кабінеті професора. Поруч висіла пара моїх джинсів, кілька футболок і кросівки — очевидно, їх встигли забрати з моєї кімнати в гуртожитку до того, як Даміан зачистив людей свого брата. Але мою увагу привернуло інше.

На самому дні коробки лежала моя медична картка. Та сама повна медична карта зі студентської поліклініки, яку так наполегливо просив принести декан. Вона була трохи пом'ята, краї загнулися, але на обкладинці все ще чітко виднілося моє ім'я: Мельник Єва Олександрівна.

Я взяла її в руки, відчуваючи дивну суміш полегшення та гіркоти. Цей шматок паперу був свідком моєї зради. Проте, коли я перегортала сторінки, зсередини випав маленький, складений вчетверо білий аркуш. На ньому не було жодних медичних штампів. Звичайний офісний папір, на якому швидким, розмашистим почерком було виведено всього кілька рядків і цифр.

Я розгорнула його, і мої очі округлилися від шоку.

Це був не просто запис. Це був список. Список імен, навпроти кожного з яких стояли шестизначні суми в євро та короткі, специфічні примітки: «Лот 1 — закритий показ», «Лот 2 — бронь від синдикату Сходу», «Лот 3 — Мельник (медичний супровід, чиста)». Наприкінці списку стояв розмашистий підпис Артура та... печатка нашого університету.

Мій дихання перехопило. Професор Ковалевський не просто продав мене. Він був повноцінним партнером у цій схемі! Цей папір — залізобетонний, прямий доказ усієї брудної мережі Артура та його зв'язків із державними структурами. Тепер мені стало зрозуміло, чому Даміан напевно прагнув отримати цю теку. Це був компромат, здатний знищити не лише його брата, а й впливових людей міста.

Я судорожно стиснула аркуш у кулаці, озираючись на охоронця. Він усе ще стояв біля дверей, але дивився в інший бік, не помічаючи моєї знахідки. Вони збирали речі поспіхом і, схоже, просто не помітили цей папірець, який випадково застряг між сторінками медичної карти.

Цей список був моїм єдиним козирем. Моїм єдиним шансом купити собі свободу або принаймні змусити Даміана рахуватися зі мною.

— Ви вільні, — почувся ззаду той самий низький, хрипкий голос, від якого в мене по спині знову пробіг мороз.

Я швидко, майже інстинктивно сховала зім'ятий аркуш у кишеню своєї сукні, прикриваючи її рукою.

Даміан повільно спускався сходами. Сьогодні він не поїхав зранку, як зазвичай. На ньому були вільні темні штани та проста чорна футболка, яка обтягувала його потужні, рельєфні плечі. Без костюма та зброї він виглядав менш офіційно, але від цього не менш небезпечно. Вся його постава випромінювала тваринну, хижу силу.

Боєць охорони коротко кивнув, розвернувся і вийшов з будинку. Двері знову зачинилися, залишаючи нас наодинці в просторій вітальні.

Даміан підійшов до столу, кинув швидкий погляд на відкриту коробку і зупинив свої темні, майже чорні очі на мені. Його погляд повільно опустився до моєї руки, яка все ще судорожно стискала тканину кишені, де ховався список. Він примружився. Його скануючий аналіз працював бездоганно — він миттєво відчув мою напругу.

— Бачу, твої речі доставили, — спокійно сказав він, роблячи крок назустріч. — Сподіваюся, тепер ти припиниш дивитися на мене так, наче я збираюся стратити тебе прямо тут. Мені потрібен спокій у цьому будинку, Єво.

Я зробила глибокий вдих, змушуючи свої пальці розтиснутися. Напруга між нами досягла того піку, коли лід починає тріщати, і я зрозуміла: зараз або ніколи. Я випрямила спину і подивилася прямо в його нещадні очі, відчуваючи, як усередині закипає та сама безкомпромісність, про яку я забула за дні паніки.