Розділ 3

Я сиділа на задньому сидінні, затиснута між двома плечистими бійцями в чорному екіпіруванні. Мій медичний халат — колись символ честі, гордості й безсонних ночей — тепер відчувався як чужорідна ганчірка. Він пахнув порохом, чужим страхом і розбитим життям після того жахливого погрому в маєтку. Я опустила погляд на свої руки: пальці тремтіли так, що нігті впивалися в долоні до болю.

У дзеркалі заднього виду відбивався лише монолітний силует чоловіка, що сидів попереду.

Він не рухався. Не дивився в телефон, не віддавав наказів водієві, не повертав голови в мій бік. Його широкі плечі    здавалися вирізаними з граніту. Від нього віяло такою важкою, пригнічуючою силою, яка буває лише в людей, чий голос вирішує, кому жити, а кому зникнути назавжди. Хто він такий? Навіщо він розніс той маєток на друзки? І головне — що тепер буде зі мною?

Машина скинула швидкість, звернувши з асфальту на глуху гравійну дорогу серед вікових сосен. За кілька хвилин перед нами виросла бетонна стіна з колючим дротом та камерами спостереження. Важкі залізні ворота безшумно розійшлися в боки, пропускаючи позашляховик на територію закритого двоповерхового будинку в стилі хай-тек. Гострі кути, чорне скло, мінімум світла й абсолютна ізоляція від цивілізації.

Двигун заглухнув. Боєць праворуч відчинив двері й вийшов.

— На вихід, — кинув другий, коротко підштовхнувши мене за плече.

Я ступила на мокрий гравій. Коліна підкосилися, і я ледь не впала, вчасно вхопившись за холодні дверцята машини. Нічне лісове повітря обпекло легені морозяною хвоєю.

Чоловік із переднього сидіння вийшов слідом. Не поспішаючи. Він повільно розвернувся і вперше за всю дорогу поглянув прямо на мене. Тьмяні прожектори окреслили його різкі, жорсткі вилиці та темні очі, в яких не відбивалося жодної людської емоції.

— За мною, — кинув він глухим низьким басом і рушив до скляних дверей.

— А вони?.. — вирвалося в мене, коли я глянула на бійців, що застигли по периметру двору, мов статуї.

— Вони охороняють периметр, — не озираючись, відрізав він. — Твоє місце всередині. Ворушися.

Коли ми переступили поріг, автоматичний замок за спиною клацнув із важким, металевим звуком. Наче гільйотина опустилася.

Всередині все було витримано в стерильних сіро-чорних тонах: полірований бетон, чорне дерево, гігантські вікна й масивний шкіряний диван. Жодної зайвої деталі. Це був не дім. Це був неприступний бункер.

Чоловік зупинився посеред вітальні, розвернувся до мене всім корпусом і схрестив руки на грудях.

— Знімай це, — наказав він, вказавши поглядом на мій одяг.

Я розгублено закліпала, сильніше стискаючи поли халата на грудях:

— Що?..

— Халат, — у його тоні пролунало ледь чутне роздратування. — Знімай. Мені не потрібен бруд із того борделю в моєму домі. Під ним у тебе є одяг.

Мої пальці одеревеніли. Розстібати пластикові ґудзики було фізично боляче — здавалося, я власноруч здираю з себе останній залишок колишньої Єви Мельник, студентки-відмінниці. Біла тканина з шелестом упала до моїх ніг. Я залишилася в простій короткій літній сукні в дрібну блакитну квіточку. Вранці вона здавалася мені милою. Зараз, під цим скануючим поглядом у холодному бункері, я почувалася абсолютно голою й беззахисною.

Він підійшов упритул. Я мимоволі сахнулася назад, але спина одразу вперлася в холодну бетонну колону. Від нього пахло дорогим тютюном, кедром і металевим присмаком небезпеки. Чоловік нахилився, підчепив мій халат двома пальцями й гидливо викинув його в кошик біля дверей.

— Хто ви такий?.. — мій голос зірвався на хрипкий шепіт. — Навіщо ви забрали мене з того маєтку? Що ви зробили з тим хлопцем, який...?

Він дивився на мене зверху вниз, вивчаючи моє обличчя, розмазану туш під очима й тремтячі губи.

— Той хлопець — мій молодший брат, Артур, — кожне слово падало, наче важкий камінь у воду. — І він зробив фатальну помилку. Вирішив, що може за моєю спиною крутити брудний бізнес, тягнути сюди людей і влаштовувати закриті аукціони для своїх дегенеративних друзів.

Він зробив ще пів кроку вперед, повністю перекриваючи мені простір.

— Твоя поїздка до Берліна була фікцією від першої до останньої літери, Єво. Твій шановний професор Ковалевський просто продав твою кандидатуру, коли Артур запропонував йому потрібну суму. Ти мала стати головною «розвагою» цього вечора. Але мій брат забув просту істину: у цьому місті є лише один закон. І цей закон — я.

У голові запаморочилося. Картина склалася в жахливу мозаїку.

— Якщо ви все знали... — мій голос раптом набрав сили, у ньому спалахнула перша іскра люті. — Якщо ви знали про підлість Ковалевського і плани вашого брата... Чому ви дозволили їм забрати мене?! Чому дозволили посадити в той літак, замкнути в кімнаті й змусити пережити цей жах?! Ви могли просто зупинити все в університеті!

Даміан — я пам'ятала, як кричали його ім'я охоронці під час штурму — небезпечно примружився.

— Тому що мені потрібні були не твої сльози, дівчинко, а залізобетонні докази зради, — просичав він, нахиляючись до мого обличчя так близько, що я відчула його гаряче дихання. — Мені потрібно було, щоб Артур розкрив усю свою мережу. Щоб він зібрав усіх покупців, усіх посередників і всіх виродків в одному закритому місці. Ти була ідеальною наживкою. Своєю присутністю ти змусила його викласти всі карти на стіл.

— Наживкою?! — гарячі сльози образи бризнули з очей, обпікаючи щоки. — Ви використали мене як м'ясо?! Ризикували моїм життям просто заради того, щоб перевірити свого родича?!

— Я не перевіряв його. Я захищав ім'я свого синдикату від бруду, — його пальці раптово й безжально перехопили моє підборіддя, піднімаючи обличчя вгору. Хватка була залізною, не вирватися. — Мій Кодекс не передбачає винятків для свідків. Ти побачила забагато. Почула те, чого цивільні знати не повинні. І поки я не закрию всі хвости після цієї клятої «вечірки», ти залишатимешся тут.

— Відпустіть мене... — я спробувала сіпнутися, але його рука навіть не здригнулася. — Я нічого нікому не скажу! Я забуду це, клянуся вам! Я повернуся до мами, піду в іншу лікарню... просто відпустіть!