Розділ 3

Ми їхали в повній, майже могильній тиші. За вікнами броньованого позашляховика миготіли рідкісні ліхтарі заміської траси, перетворюючись на довгі, розмиті світлові смуги. Місто залишалося десь позаду, згоряючи у власному неоновому затишку, а ми занурювалися все глибше в густу, непроглядну темряву лісового масиву.

Я сиділа, затиснута на задньому сидінні між двома мовчазними брилами у військовій формі. Мій халат — колись предмет моєї найбільшої гордості — тепер здавався мені чужорідним шматком тканини, який пахнув чужим страхом, порохом і розбитим життям. Я намагалася не дивитися на водія, не дивитися на охоронців поруч, але мій погляд раз у раз повертався до дзеркала заднього виду. Там, у тьмяному відображенні, я бачила лише силует чоловіка, який сидів попереду.

Він не рухався. Не перевіряв телефон, не віддавав наказів, не дивився на мене. Його широкі плечі здавалися монолітною частиною цього автомобіля. Від нього віяло такою залізобетонною впевненістю, яка зазвичай буває лише у людей, що тримають у своїх руках долі тисяч інших. Хто він? Чому він розгромив той маєток? І що тепер буде зі мною? Ці запитання крутилися в моїй голові, наче уламки битого скла, завдаючи фізичного болю.

Приблизно через годину машина почала збавляти швидкість. Ми звернули з асфальтованої траси на приховану серед густих дерев гравійну дорогу. Позашляховик м'яко погойдувався на вибоїнах, і невдовзі попереду виросла нова перешкода — масивний, суворий паркан із сірого бетону та колючого дроту, що більше нагадував закритий військовий об'єкт, ніж чиєсь приватне володіння.

Важкі залізні ворота розійшлися в сторони без жодного звуку. Машина повільно заїхала на територію і зупинилася перед двоповерховим будинком у стилі хай-тек: гострі лінії, темне скло, мінімум деталей і абсолютна, глуха ізоляція від зовнішнього світу. Тут не було розкоші попереднього маєтку. Тут панувала сувора, майже стерильна функціональність.

Двигун нарешті затих. Охоронець праворуч від мене миттєво відчинив двері й вийшов, звільняючи простір.

— Виходьте, — коротко кинув другий боєць, торкнувшись мого плеча.

Я слухняно ступила на прохолодний гравій. Ноги після тривалого сидіння та пережитого стресу слухалися погано, коліна помітно тремтіли. Нічне повітря тут, серед хвойного лісу, було зовсім іншим — чистим, холодним і пронизливим. Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти шалений пульс, який знову почав калатати десь у горлі.

Чоловік у чорній сорочці вийшов із переднього сидіння. Він не поспішав. Повільно повернувшись, він уперше за всю поїздку подивився прямо на мене. У світлі тьмяних прожекторів його обличчя здавалося вирізьбленим із каменю — жодна риска не виказала втоми чи сумніву.

— За мною, — кинув він коротко, навіть не чекаючи моєї реакції, і попрямував до скляних дверей будинку.

Охорона залишилася біля машин, застигнувши по периметру, наче залізні статуї. Мені нічого не залишалося, окрім як іти слідом за його широкою спиною. Коли ми переступили поріг, автоматичні замки за нашими спинами закрилися з характерним, важким металевим клацанням. Стіни цього будинку надійно відрізали будь-які звуки ззовні.

Всередині все було витримано в холодних сірих та чорних тонах. Мінімум меблів, великі просторі зали, монолітна підлога. Жодних затишних дрібничок — чистий, дорогий мінімалізм.

Він пройшов углиб великої вітальні, де стояв масивний шкіряний диван та низький стіл із темного дерева. Зупинившись біля вікна, чоловік нарешті повернувся до мене всім тілом і схрестив руки на грудях.

— Знімай це, — спокійно, але з неприхованою вимогою в голосі сказав він, кивнувши на мій медичний халат.

Я розгублено кліпнула очіма, мимоволі стиснувши пальцями білу тканину на грудях.

— Що?..

— Халат, — повторив він, і його тон став ще на один градус холоднішим. — Мені не потрібен цей бруд у моєму домі. Знімай. Під ним у тебе є одяг.

Мої пальці затремтіли, коли я почала намацувати дрібні ґудзики. Мені здавалося, що разом із цим халатом я знімаю останній шар свого захисту, свою ідентичність, усе те, ким я була ще кілька годин тому. Я повільно розстебнула його, звільняючи плечі, і дозволила брудній білій тканині зісковзнути з моїх рук. Халат упав на підлогу безформною купою. Я залишилася в простій літній сукні в дрібну квіточку, яку одягла вранці для походу в університет. Зараз ця сукня виглядала безглуздо й беззахисно в цьому залізобетонному бункері.

Чоловік навіть не моргнув. Він підійшов ближче, і я мимоволі зробила крок назад, поки моя спина не вперлася в холодну стіну. Він зупинився поруч, нахилився і підняв мій халат з підлоги, після чого просто викинув його в кошик для сміття біля дверей, наче непотрібний хлам.

Потім він знову повернувся до мене. Відстань між нами була мінімальною — я відчувала жар, що йшов від його тіла, і легкий аромат дорогого тютюну, змішаний з нотами чоловічого парфуму.

— Хто ви такий?.. — мій голос зірвався на ледь чутний шепіт. — Навіщо ви мене сюди привезли? Що з тим хлопцем, який... який купив мене у професора?

Він уважно вивчав моє обличчя, мої заплакані очі, мою лінію губ, що тремтіла від напруги. На його обличчі знову з'явилася та сама сувора, непробивна маска.

— Той хлопець, як ти його назвала — мій молодший брат, Артур, — відповів він, і кожне слово падало, наче важкі камінні плити. — І він зробив велику помилку. Він вирішив, що може вести свій маленький брудний бізнес за моєю спиною, порушуючи правила гри. Він вирішив влаштувати розвагу для своїх багатих друзів, використовуючи людей як товар.

Він зробив ще один крок уперед, змушуючи мене ще сильніше втиснутися в стіну. Його темні очі здавалися бездонними колодязями, в яких не було й натяку на пощаду.

— Твоя інтернатура — міф, дівчинко. Твій професор Ковалевський просто злив твої карти, коли я притиснув його до стінки, і розповів, яку саме оборудку він планував провернути з моїм братом. Ти мала стати головним лотом цього вечора. Проте Артур забув, що в цьому місті є закон. І цей закон — це я.