Розділ 1: Напрямок не туди

Навчальний корпус нашого медичного університету гудів, наче розтривожений весняний вулик, у якому кожна бджола намагалася прожужжати свій найголовніший секрет. Початок червня завжди приносив із собою особливу, п’янку й трохи божевільну атмосферу. Це був той саме короткий проміжок часу, коли за вікнами аудиторій на повну силу квітли каштани, засипаючи білими свічками старі гранітні сходинки, а гострий аромат дешевої кави з паперових стаканчиків намертво змішувався із запахом антисептиків, хлорки та легким, але незмінним мандражем перед фінальними іспитами.

Для мене цей день мав стати не просто важливою датою в календарі. Він мав розділити моє життя на «до» та «після».

— Та не трусися ти так, Єв! Професор Ковалевський тебе не з’їсть, у нього на це здоров’я не вистачить, — Аліна, моя найкраща подруга ще з того самого доленосного дня першого курсу, коли ми разом ридали над латиною, весело штовхнула мене ліктем у бік.

Вона зробила це так розмашисто, що ледь не розхлюпала свій фірмовий лате з карамельним сиропом прямо на мій білосніжний халат. Я вчасно відсахнулася, злякано витріщившись на паперовий стаканчик у її руках. Отримати брудну пляму за п'ять хвилин до візиту в кабінет декана було б справжньою катастрофою.

— Ти найкраща на всьому нашому потоці, чуєш? — продовжила вона, заглядаючи мені в обличчя з такою щирою вірою, від якої ставало навіть ніяково. — Якщо Ковалевський не віддасть цей закордонний грант тобі, я особисто прийду сюди вночі й розмалюю його дубові двері перманентними анатомічними маркерами. Намалюю там щось дуже нецензурне, але з погляду медицини абсолютно правильне!

Я нарешті щиро посміхнулася, відчуваючи, як залізне заціпеніння, що останні два дні сковувало мої плечі, потроху починає відпускати. Ми сиділи на широкому мармуровому підвіконні третього поверху, прямо біля величезного вікна, з якого відкривався розкішний вид на внутрішній дворик університету. Червневе сонце пекло майже по-літньому, заливаючи золотим світлом наші обличчя, підвіконня та старий паркет.

Навколо нас вирувало життя, до якого я так звикла за роки навчання. Стайками стояли студенти, перешіптуючись та обмінюючись шпаргалками хтось судорожно, з позеленілими від страху очима, повторював топографічну анатомію прямо перед дверима викладача ,а під вікнами, на затишній зеленій галявині біля старого фонтану, першокурсники влаштували справжній пікнік. Вони розстелили ковдри прямо на бруківці та траві, сміялися, підкидали в повітря якісь конспекти й насолоджувалися тим, що їхня перша в житті сесія майже завершилася.

— Справа не в Ковалевському, Алін, — тихо відповіла я, заправляючи за вухо неслухняне пасмо темного волосся, яке раз у раз вибивалося з-під медичної шапочки.

 — Ти ж чудово знаєш, що для мене означає цей контракт. Це не просто поїздка. Це Берлін- Клініка Шаріте. Найкращі хірурги Європи, які працюватимуть зі мною в одних операційних. Це можливість… ну, знаєш, нарешті перестати рахувати кожну копійку. Перестати думати про те, де взяти гроші на оплату кімнати, чим заплатити за наступний семестр і як дотягнути на розчинній локшині до кінця тижня. Я три роки бачила цей світ лише через прямокутники сторінок у підручниках з хірургії. Я засинала з атласом Синельникова замість подушки.

Аліна раптово посерйознішала, відставила свій кавовий стаканчик на край підвіконня і міцно, по-дитячому лагідно обійняла мене за плечі. Від неї пахло солодкою карамеллю та якимись свіжими цитрусовими парфумами — запахом абсолютної, безтурботної свободи.

— І саме тому ти заслуговуєш на це свято більше за всіх нас, разом узятих, — прошепотіла вона мне прямо в зачіску, а потім відсторонилася і знову хитро підмигнула. 
— Так що досить бути букою і занудою, Євко! Попереду три місяці в Європі. Нове життя, крута практика, закордонний досвід! Ми сьогодні ж маємо це відсвяткувати так, щоб завтра соромно було в очі викладачам дивитися. Я вже написала дівчатам у чат. Зберемо нашу банду, замовимо дві найбільші піци з подвійним сиром і підемо на набережну. Будемо сидіти біля води, слухати музику з моєї колонки, зустрічати захід сонця і… ну, добре, зізнаюся, якщо нам пощастить, пофліртуємо з парочкою симпатичних інтернів з урології. Кажуть, там цього року дуже гарячий набір!

Я не стрималася і голосно розсміялася, прикриваючи рот долонею. Дівчата, що проходили повз нас із купою рентгенівських знімків під пахвою, здивовано озирнулися, але теж посміхнулися у відповідь. Цей момент чистої, дзвінкої дівочої радості здавався мне настільки міцним, правильним і реальним, що всі мої нічні страхи перед кабінетом декана просто розчинилися в повітрі, наче туман під ранковим сонцем.

Ми сиділи так ще хвилин десять, мріяли, ділилися планами на майбутнє, обговорювали, які сукні потрібно обов’язково купити перед вильотом до Німеччини, і згадували кумедні історії з кафедри судової медицини, де наш староста знепритомнів прямо на першому практичному занятті. Я почувалася по-справжньому щасливою. Усе здавалося логічним і справедливим: ти важко працюєш, не спиш ночами, вчишся до кривавих хлопчиків в очах — і врешті-решт доля посміхається тобі, відкриваючи двері в розкішне майбутнє. Я була за один крок від своєї мрії, оточена єдиними близькими людьми, які щиро, без заздрощів і підтекстів, бажали мені успіху.

— Студентка Єва Мельник! — раптом прогримів на весь коридор різкий, трохи прокурений голос старости нашого потоку, Олега. Він стояв біля сходів, тримаючи в руках якийсь журнал, і активно махав мені рукою. 
— Тебе декан кличе в кабінет! Терміново, Мельник! І картку повного медичного огляду з нашої студентської поліклініки не забудь прихопити, він окремо просив, щоб усі документи були на руках. Давай, ворушись, там у нього якась важлива комісія чи щось таке.

Аліна підскочила з підвіконня першою, спритно забираючи з моїх рук порожній паперовий стаканчик, який я від нервів уже встигла зім’яти в кулаці. Вона схопила мене за плечі, легенько струснула і заглядаючи в мої розширені від раптового хвилювання зіниці, тепло підмигнула: