XXVII Тепер вона стане моєю

Дівча швидко скотилося донизу, зупинившись біля ніг наляканих відвідувачів. Шарлі за кілька секунд опинилася біля крихітки, під якою швидко розтікалася кров.

– Не чіпай її! – кричав лікар, що вибіг на крик.

– Хороша моя, відкрий очі! Прошу тебе, Олівіє, – ридала Мей, стоячи на колінах. – Олівіє, ти мене чуєш? Ліві!

Реанімація, дзвінки, сльози, хвилювання, операційна. Через внутрішній кровотечі Олівії знадобилося невідкладне операційне втручання. Ерік примчав, як тільки дочку почали оперувати.

– Вибач мені, Еріку, я не повинна була відходити від неї ні на крок, – ридала Шарлотта в ординаторській.

– Містере Бонс, це я потягла Шарлі повечеряти зі мною. Це моя провина! – несміливо сказала Дебора.

– Немає тут нічиєї провини. Ніхто не міг цього передбачити. Ніхто не міг знати, що диво, яке сталося з нею, може її ж і занапастити, – Ерік напружено дивився у вікно, не повертаючись обличчям до співрозмовниць.

– З моїм входом у вашу родину почалися нещастя, – продовжила Шарлотта. – Я тебе попереджувала про це. Мені варто триматися від вас на відстані.

– Заспокойся! Її прооперують і все буде добре,  – різкий рух у бік жінок та запалений погляд змусив усіх завмерти. – Я й чути цього не хочу. Ти мене чуєш? – Ерік взяв дівчину за плечі і почав трясти. – Я не відпущу тебе ніколи. Я ніколи не втрачу ні тебе, ні Олівію, ні маму. Без жодної з вас мені не буде сенсу жити.

– Перепрошую, – стурбована медсестра підійшла до очікуючих. – У міс Бонс велика втрата крові, треба досить рідкісну групу, якої, на жаль, наразі немає у нашій базі. Може у когось із вас третя негативна, і він зможе стати донором?

– Чорт, та ні! – Бонс ударив по стіні кулаком.

– Я, у мене третя мінус, – Шарлотта стисла плече чоловіка, який вирячивши очі оглядав заплакане жіноче обличчя.

– У тебе? Шарлотто, ти…

– Я здам скільки треба.

– Ти точно наш янгол-охоронець.

– Або кара небесна, – буркнула йшовши за медпрацівником.

 «Тепер вона стане моєю кровною донечкою», – повільні думки тяглися в сонному мозку Мей, через десять хвилин малоприємної процедури.

Медсестра провела її у простору, світлу кімнату для відпочинку, де вже чекала Дебора. Не можна сказати, що цей шлях був легким. Тіло тремтіло, світ перед очима погойдувався, нудота підкотила до горла, а шум у вухах практично глушив усі звуки навколо, окрім власного серцебиття. Руки не слухалися тихих, невпевнених команд кволого мозку і безвольно лежали поруч. Єдине, що Шарлі у них зараз відчувала, це поколювання та важкість.

– Ти в нормі? – Дебора сиділа біля ліжка, у кріслі.

– Не дуже, хочеться спати, та я не маю на те часу. Як Ерік?

– Кетрін після наркозу прийшла до тями, він поїхав до неї, доки Олівія в реанімації. Операція пройшла успішно, не турбуйся.

– В мене погане передчуття.

– Чому, що сталось? Де ти поділа мій браслет?

– В лікарні з Ліві вперше помітила його відсутність.

– Я дзвонила тітці, вона практикує тарологію. Ми гадаємо, світло про яке казав Олівер і є вода з нашого саду.

– Тобто?

– Ти маєш перестати всього боятися і довести справу до кінця. Якщо кохаєш Еріка, не бійся його втратити. Але чи можна ту воду буквально впустити у себе, пивши, тут є питання. Плюс їй уже не перший рік.