Ти розповіла не все?

– Чия це дитина, Шарлі? Чого ти тут з нею? Раян неохоче привіз мене до тебе, але я й гадки не маю, що відбувається.

– Моя.

– Стоп, у тебе є дитина?

– Тепер є, – усміхалася сонна Шарлі, розправляючи зачіску. – Давай сходимо до кафе у сусідньому кварталі, я все тобі поясню.

Залишивши дівчинку з Танею Шарлотта повела подругу у вінтажний кафетерій стилізований під шістдесяті роки. Інтер’єр закладу являв собою шахову дошку з акцентом на блакитно-рожеві кольори, стіни прикрашали чисельні неонові вивіски та пам’ятні речі, а офіціанти носили рожеву ретро форму. Шкіряні, яскраві диванчики за кутовим столиком стали місцем сповіді. Дівчина розповіла всю правду про дитину, життя Бонса та їх стосунки.

– Не можу повірити у все це. Я знала, що Бонс великодушний, але взяти чужу дитину на виховання, бувши одинаком, це неабиякий крок. Боже, скільки всього йому довелось пережити, – Дебора слухаючи розповідь навіть не спробувала свій бургер, який вже давно охолонув.

– Я докладатиму всі зусилля, щоб витіснити з його серця біль, який досі там присутній, і зробити їх з Ліві щасливими. Але є ще дещо, що ти маєш знати. Сина Еріка, який так і не народився мали назвати Олівером.

– Олівером? Ти думаєш він і є…?

– Він одного разу почав називати своє прізвище, але не договорив. Я зараз чітко пригадую, що він казав Олівер «Бо», а потім, мов подразнивши мене, замовк. Він дав підказку, але не сказав напряму, щоб я не полізла з питаннями до Еріка.

– Знання прийшли тоді коли мали. Вчасно. Мені давали знаки, але хто ж міг подумати, що ситуація виявиться саме такою.

– Ти про що? Про які знаки йдеться?

– Учора перешкоди на радіо сформували дивний вислів для спортивних новин: «Слухати ненароджених». Я не взяла до уваги, хоч і здивувалася. А увечері наснився сон, наш сімейний портрет, де я знайшла ледве помітний напис, якого там насправді немає: «Правда за тими, хто не увійшов у цей світ». Мабуть, йдеться про Олівера. Тоді це пояснить, чому браслет дав нагоду його бачити. Фактично він ненароджена душа. Тут трохи інші вібрації від духу мертвого.

– Це можливо?

– За деякими теоріями нашого приходу в цей світ, так. Але до чого тут «слухати». В чому ти маєш його послухати?

– Він порадив впустити світло у себе. Але я не впевнена, що вірно його зрозуміла.

– Ти не все мені розповіла, правда?

– Я не хотіла забивати твою голову такою дурістю, вибач. Він казав, що щастя любить сміливих, а кохання нагорода за сміливість. Більше нічого, крім дивної настанови впусти світло у себе.

– Я не розумію про що мова.

– Колись я поїхала з батьками на екскурсію, яка і стала початком всього. Гадаю, мова про сувенір привезений мною звідти.

Історія про подорож до Італії, сад Де Ангело та чарівну воду, затягся до вечора. Дебора мовчки слухала, не перебиваючи, доки подруга не закінчила.

– Це все неможливо, Шарлі.

– Я знаю, але факти є фактами. Ту воду я можу тобі показати, вона справді світиться.

– Я не про те, – подруга відкрила округлий кулон на шиї, де на фотознімку посміхалася гарна, літня жінка із золотою масивною прикрасою, в охайно забраному волоссі.

– Деб, я знаю цю жінку. Я зустріла її біля нашого будинку при переїзді. Пам’ятаєш Мері, яку ти не бачила? Я гадала мені здалося, що вони з твоєю бабусею схожі, коли дивилася портрет, але тепер розумію що не здалося, бо і прикраса та сама. Як таке можливо, що я бачила привид незнайомої мені жінки?

– Дивно, що я її не відчула, але, мабуть, у цьому була потреба. Ти давно бувала її гостем, тому й вона змогла прийти до тебе.

– Гостем? Ти про що?

– Її ім’я Марія Де Ангело. Прикраса в волоссі це сімейна шпилька наречених моєї родини. Жінки мого роду вважають, що квітка янгола дарує істинне кохання, тому одягають її в день знайомства родини з нареченим та на весілля.

– Квітка?

– Так, придивися, це ж мов розтягнута троянда, чи півонія. Колись я передам її своїй доньці, чи племінниці. Бабуся говорила, що смарагд у поєднанні із золотом осяє розум, відведе всі надумані емоції та покаже чисте кохання в душі, якщо воно є.

– Стривай, Марія Де Ангело? Так ти онука того самого синьйора Де Ангело?

– Так, я Дебора Домінго – Де Ангело. Дід казав, що ми є представниками старовинного ангельського роду і не повинні відмовлятися від свого прізвища.

– Я не можу повірити, що це правда. Дівчинка у вікні, що спостерігала групу туристів, це була ти?

– Так, більше онуків тоді не було. Ми жили в Брукліні, а переїхали до Італії на час бабусиної хвороби. Після її смерті у мене з'явився дар, а дід серйозно захворів. Я почала боятися виходити на вулицю, тож довго сиділа у себе в кімнаті. Я пам'ятаю останній вечір, коли він «запалив» воду.

– Як він це робив?

– Вони з бабусею таке робили дуже рідко. Набирати ту воду дозволялося лише членам родини. Він робив це, опускаючи руки у струмок, чи притоки біля статуї. В останній день життя дід зробив виняток, дозволивши це зробити чужим людям.