XXVI

– Деб, він ішов попереду мене. Яскраве світло так болісно різало очі.... – тараторивши з порога Шарлі зачинила вхідні двері та пішла в кухню не замовкаючи: – Він просто зник, розтанув, щезнув.

– Цікавий поворот подій. Зачекай, ще я тобі дещо скажу. Промоніторивши всі магічні магазинчики міста, яких зазначу у нас не багато, консультанта, на ім'я Олівер не було виявлено ніде.

– Це вже не так важливо.

– Ми маємо знати особистість цього типа і нащо він збирав про тебе інформацію.

– Він не збирав, Деб. Олівер має дар.

– Дар?

– Саме так, він може розповісти у подробицях твоє минуле й думки. Для цього йому варто лиш уважно придивитися.   

– Он як? Ти сказала він не живий, бо дивно зник. Гадаєш він привид, а не реальна людина? Тільки почни з твоїх відчуттів в його присутності, послідовно, не забігаючи на перед.

Шарлотта почала все з його незаконного перетину дороги, блистівок перед очима, аромату свого тіла, інформації про Діна, Коліна і решту своїх кавалерів. Змовчавши про статую, поїздку в Італію та відношення Бонса до цієї історії.

– Скажу тобі, все хоч дуже химерно, але поки логічно, – мовила стримано Дебора.

– Ніби воно й так, але я не розумію, як могла зайти в напівзруйновану будівлю, й бачити заклад якого не існує?

– Дар зчитування інформації та ілюзії, ще й такої сили, зізнаюсь насторожує. Я з таким не стикалася. Чи можуть мертві наводити потрібні марення в період активності живого, я не знаю. Принаймні ніколи з таким не стикалася. Розкажи мені детальніше, що він сказав про амнезію?

– Олівер сказав, що пам'ятаючи почуття до Річардса я б не пережила  втрати і не пройшла призначений мені шлях.

– Призначений шлях? До-о-обре, значить виходить, ти мала переживши ту аварію, втратити близьку людину, пам’ять й рухатися призначеним шляхом у ситуацію в  якій ти зараз. Правильно?

– Так, завдяки амнезії я опинилась у Нью-Йорку, познайомилася з Коліном.

– І після сварки з ним потрапила під капот Бонса?

– Того ж вечора.

– Значить Бонс вагомий персонаж в цій історії. Без чоловіків не обходиться жодна інтрига, – іронія в голосі завжди розсудливої Дебори трохи розвіювала зростаючу в повітрі тривогу. – Ти розповідала цьому знавцеві життів про сни з Діном?

– Ні! Навіщо?

– Я пам'ятаю, ти згадувала про сновидіння, де тобі чоловіки без обличчя дарували квіти. Скільки було таких дарувальників, чи снів?

– Їх було двоє. Дін і червоні троянди, він у житті їх також мені дарував. Потім був хлопець із жовтими трояндами.

– Тобі на яву дарували такі квіти?

– Чорт, Деббі! – усвідомлення батогом пожвавило спогади. – Так, так, Колін дарував мені жовті троянди. Але був ще один сон. Біла ​​троянда з колючками. Я тримала її попри біль у закривавлених руках. Сновидіння також повторювався кілька разів.

– Дарували подібні троянди?

– Ні, білих ніхто не дарував.

– Кров на твоїх руках мене насторожує. Річ у тім, що сьогодні у вісні мене провідувала бабуся. Вона сказала, що Морфей у квітучий сад водив, промалювавши правильний шлях. Я весь день голову ламаю над її словами.

– Морфей?

– У давньогрецькій міфології Морфей був богом сновидінь. Я рідко бачу сновидіння і точно не ботанічні. Зараз розумію, що мова йшла про твої сни з трояндами. Залишилося зрозуміти, що приховує ця алегорія.

Хвилинне мовчання порушили сльози Мей, яка раптово затулили руками обличчя.

– Що таке, Шарлі?

– Ти маєш рацію, Деббі, Бонс вагомий персонаж у моєму житті. Він освідчився вчора у коханні, і я відповіла взаємністю. Я справді його дуже кохаю.

Дебора задоволено засміялася:

– Чого ж ти плачеш, дурненька. Це чарівно. Я давно помічала, що він тобі більше ніж бос. Все чекала, коли ти зізнаєшся собі у цьому.

– Троянда… – сльози ставали все ряснішими, – срібна троянда на його капоті. Чи можна її рахувати за білу? Кров, невже з ним щось станеться?

Зірвавшись на істерику Шарлотта не зважаючи на заспокоювання подруги виклала всю правду про їхні з Еріком стосунки і все, що розповів Олівер про її вплив на його життя.

– Ох, заспокойся! –  Дебора пригорнула до себе подругу, розділяючи її біль та страх. – Пропоную видихнути, не роби поспішних висновків. Ти могла мені відразу все розповісти.

– Мені соромно. Я мов каратель, йду по трупах, щоб досягнути свого.

– Дурниці. Але звідки в тобі така сила? Цей аромат, він не міг бути вродженим. Ти все розповіла?

–  Я…

Увагу гості прикувала картина, якої точно раніше не було у вітальні.

– Що, Мей? – прослідкувавши за поглядом подруги. – А-а-а, мій подарунок. Ходімо ближче, похвастаюсь. Картина намальована італійським художником по сімейних фото, на замовлення моєї тітки. Вона знає, як я любила бабусю з дідусем.