Бажання

– Не про те зараз ти думаєш.

Олівер силоміць схопив її руки і дівчина знову провалилася у спогади.

– Я ще не вирішила, що тобі подарувати, адже не готувалася до нашої зустрічі. Але вже вирішила, що хочу попросити. Я вірю в силу твою та те, що ти обов'язково виконаєш моє прохання… – спогад зрадницьки тікав з перед очей, згасаючи та затихаючи. Власні слова звучали геть далеко та тихо: –  Леріє, зроби мене привабливою, щоб я ніколи більше не почувалася гидким каченям, а завжди і усюди була бажана й люба хлопцям.

«Давай, Мей, напружуй мізки!» – кричала до себе, буквально силоміць концентруючись на картинці перед очима.

– Допоможи, щоб я не пропустила того кому судилося бути зі мною. Щоб я завжди була бажаною та викликала захват. Мені так хочеться бачити обожнювання в чоловічих очах, – силуети ледь помітні в темряві, здавалися Шарлотті рятівним колом у теперішній ситуації.

«Ще трохи! Кажи швидше, я маю почути!»

– Нехай у моєму житті буде чоловік, який по-справжньому, щиро мене покохає і я стану його життям. Нехай...

Темрява.

«Дідька лисого, я почую! Я пам’ятаю, я все пам’ятаю! Я знаю, що загадала і вимагаю, Леріє, показати мені це».

Картинка поверталася назад мов хтось невидимою рукою малював все довкола.

– Нехай у моєму житті буде чоловік, який по-справжньому, щиро мене покохає і я стану його життям. Нехай мене покохає чоловік, той єдиний, який дихатиме мною. Аби я розуміла його з пів погляду, а він цінував у мені мої внутрішні якості і навіть день без мене був йому в тягар. І ще, Леріє, відводь від мене кавалерів, які не являються тим самим, істинним коханням.

Дівчинка копошилася в рюкзаку якийсь час. Діставши невеличку пляшечку парфумів, вона поклала їх біля підніжжя статуї і втекла з саду.

Шарлі мов після сновидіння прокинулася перед усміхненим Олівером.

– Ну і фантазерка! – хитав головою хлопець. – Парфуми? Ти серйозно?

– Це були мої улюблені парфуми.

– Ось вона і буквально віддячила тобі. Тепер маєш власний аромат.

– Не знущайся, прошу. До речі вони мали добре виражений ванільний аромат.

– Ось тобі відповіді. Ти, як мріяла, мала хлопця, для якого стала життям.

– Дін?! Я тепер живу за двох, – сумно відповіла, пригадуючи його слова з власного сновидіння, чи то марення.

– Пам’ятаєш слова сеньйора Де Ангело: «Затишок пахне корицею, а кохання ваніллю». Певно старий знав про що говорив, ванільна леді.

– Ох, як же це складно, – просто кинувши голову на стіл Мей заскиглила: – Надто все заплутано. Я не розумію що тепер з цим усім робити.

Клацнувши пальцями, Олівер задоволено відповів:

– Зате тепер зрозуміло, чому твій аромат діє не на всіх. Ти притягуєш лише потенційних кавалерів.

– Якось дивно звучить «потенційних».

– Наша доля має багато варіантів, якими ми перебираємо. Іноді, можемо пройти повз потрібну людину і не помітити втрачений шанс, навіть не знаючи, що та особа ним була. Так відмітаються варіанти й доля звужує коло пошуку другої половинки. Ти ж переглядала усіх кандидатів, кому потенційно судилося бути з тобою. Мимо не міг пройти ніхто.

– У мене, здається, мозок розпухає.

– Від екскурсії в минуле, можливо, – примруживши одне око, сказав Олівер. – Я жартую, не роби таке обличчя. Нічого з твоїм мозком не відбувається.

– Жартівник! Виходить, що хвороби Коліна, Дея та інших, це ніщо інше, як очищення від зайвих кавалерів?

– Ймовірно. Так чи інакше, чоловіки переривали зв’язок з тобою.

– Виходить я убила Діна, бо загадала бажання?

– Давай спишемо на те, що в цього чоловіка теж була своя доля. Не треба додавати драми у події. Ти дійсно стала причиною, але не загадай ти бажання, чи жив би він далі, як його життя мало такі короткі терміни? Доля непередбачувана, відпусти ці думки.

– А як же багатоваріантність? Може аби не я…?

– Облиш, повернути нічого не можна. Дін був щасливим і віддав своє життя за тебе. Він загинув знаючи, що ти вижила. Хіба твоє життя понівечене виною, потішило б його?

– Дійсно, ти правий, – Шарлотта силоміць прибрала сум з обличчя. – А вода з озера, вона світиться, бо поруч є той самий?

– М-м-м, давай логічно думати. «Нехай у моєму житті буде чоловік, який по-справжньому, щиро мене покохає і я стану його життям», таким був Річардс, тут без варіантів. Далі: «нехай мене покохає чоловік, той єдиний, який дихатиме мною».

– «Аби я розуміла його з пів погляду, а він цінував у мені мої внутрішні якості і навіть день без мене був йому в тягар». Тут теж без варіанту. Зі мною поруч лише один такий чоловік, і це Бонс. Він без мене мов без рук. Ще й сам говорив про мій аромат і про те що йому легшає коли я поруч. Чому ж він хворіє так дано? Не я ж причина?

– Певно він мав захворіти, інакше міг би не помітити тебе. Маючи дружину та дитину, він би ніколи не впустив тебе у своє життя.