XXV Код життя

Швидка приїхала за десять хвилин, забравши непритомного чоловіка до лікарні, без супроводу, щоб не викликати зайвої уваги. На очах Шарлотти до машини заносили всемогутнього, сильного та завжди власного чоловіка, який зараз не міг рівним чином нічого вдіяти, чоловіка, який на мить возніс її вище неба та упав звідти разом із нею, чоловіка, якому майже вдалося розвіяти її страх перед потенційним прокляттям. На щастя, його стан вдалося стабілізувати буквально ще в кареті швидкої, тому Раян повіз трохи заспокоєних жінок по домівках. Але вже зранку Шарлі стрілою летіла в лікарню, де її Ерік Бонс тимчасово перетворився на Філіпа Стетфорда, який лікувався від пневмонії. Йти до нього в середину було небезпечно, нюх надто загострився і будь-які аромати могли спровокувати рецидив нападу.

Подивившись через невелике вікно у дверях, Мей побачила його в невеликій для пацієнта такого рівня палаті, підключеним до крапельниці. Особлива система очищення повітря, стерильна чистота та окремий обслуговчий персонал. Все це зараз було життєво важливим для її всесильного, але такого звичайного Еріка, який виглядав загалом буденно, не відрізняючись від звичного.

– Зараз йому справді краще, але це поки він перебуватиме в палаті з чистим повітрям, – сказала лікар Кабо. – Ситуація трохи вийшла з-під контролю. Гадаю у містера Стетфорда пішло звикання, яке й ослабило дію ліків. Я замовила новий препарат і надіюсь він краще справлятиметься від попереднього.

– Я можу йому телефонувати?

– Так, але намагайтеся не нервувати його. Я про це просила місіс Бонс і зараз прошу Вас, Шарлотто. Є ймовірність, що надмірна нервова напруга також могла вплинути на його недуг. Тому маємо бути обачними, доки він не прийшов у норму.

– Я зрозуміла, місіс Кабо.

– Він дивиться на нас. Можете привітатись.

Шарлотта радісно помахала рукою та побачила, що чоловік потягнувся за мобільним телефоном. Дзвінок пролунав відразу.

– Я залишу вас, міс Мей! – лікар приязно поплескала стривожену помічницю по плечу і пішла вглиб довгого коридору.

– Доброго ранку, Філіпе! – як називати його після вчорашнього було невтямки: «містер», «любий», чи просто «Ерік», але рішення автоматично прийшло саме собою.

– Доброго ранку, Лотті. Радий, що ти жартуєш, – бадьоро посміхався пацієнт. – Сильно налякав тебе?

– Це Ви м'яко сказали.

– Ви? Шарлотто, я не хочу, щоб ти подумала, ніби вчора я піддався хвилинній слабкості.

– Я так не думаю. Ви нічого поганого не вчинили.

– Не роби те, що ти намагаєшся зараз зобразити. Я вже не хлопчик і чудово все розумію.

– Не варто зараз…

– Тебе бентежить мій вік?

Дивитися йому в очі, хоч і через двері було несила, тому вона відсахнулася, злякавшись власної слабкості перед ним.

– Не мовчи, Шарлотто, я поставив питання.

– Ні! Прошу тебе, не зараз, не тут.

– Тебе бентежить, що ти на мене працюєш?

– Еріку! – упершись у стіну, Шарлотта схопилася за голову, відчувши жар у скроні.

«Що ж я можу сказати? Як я можу від нього відмовитися самотужки? Я ж, я…»

– Тоді що, Шарлі? – крикнув чоловік, обриваючи всі її думки. – Що змушує тебе перекреслити вчорашні події?

– Ми не можемо бути разом. Не можна, ми не можемо.

– Що? Що ти говориш, мила? Ми можемо, якщо хочемо?

Його ніжний голос одночасно наближався та віддалявся, по мірі стишення світла перед очима.  

– Навіть якщо хочемо, не можемо. Я боюся, що ти помреш через мене.

Дівчина сіла на підлогу заливаючись сльозами від болю в голові та власних слів.

Двері палати відчинилися. Босоногий, у лікарняному одязі та з закривавленою рукою від вирваної крапельниці вибіг він, Ерік Бонс – голова холдингу, багата людина і страшенно харизматичний чоловік, якому не можна ось так показуватися в коридорі.

«Тільки не це!»

– Ти зовсім здурів? – крикнула дівчина, підбігши до нього, намагаючись заштовхати назад до кімнати, але він лиш мовчки дивився на неї. – Тобі тут не можна перебувати.

– Мені не можна перебувати там, без тебе, – обійняв дівчину. – Я не відпущу тебе, чуєш? Не відпущу доки ти не скажеш те, що не сказала вчора в ресторані.

– Еріку, я приношу своїм хлопцям біди. Ти не перша жертва, що дивно хворіє.

Сповнені болю, благання та безсилля очі дивилися в холодні води його зіниць, які розігрівав вогонь пристрасті.

– Ти кажеш дурниці, бо я оживаю, коли ти поряд.

– Ти не розумієш. Ти не знаєш усього. В тебе кров на руці.

– Я знаю, що тоді під колесами мого авто опинився ангел, який мені врятував життя. І на цій крові я клянусь у своїй щирості в почуттях до тебе.

– Ти про що?

– Тієї ночі я відчував себе приблизно так само паскудно, як і вчора. Сівши за руль я вже був доволі в поганому стані, але все ж не став викликати Паулса. Лікарня була не так далеко і моя впертість узяла гору, хоч зараз думаю, що за руль мене посадила сама доля. Проїхавши буквально квартал я втратив самоконтроль і не міг зупинитися, рівно так само як і свідомо вести авто. Це неабияке диво, що в напівнепритомному стані я помітив тебе на дорозі й зумів узяти себе в руки, щоб зупинитися. Я не можу пояснити, але твоя присутність полегшує мої муки.