XXII Нічого не трапилося

Бонс доволі довго сидів у тиші, перебираючи у голові слова асистента, буквально дослуховуючись до кожної літери.

– Вади характеру кажеш? Ну Мей, ти не така вже і слухняна дівчинка, виявляється. Як ти приховувала це полум’я у собі стільки часу? – Зробив виклик асистенту, спокійно мовивши: –  Можеш їхати додому!

– Добре, містере Бонс!

– Вибач, що накричав на тебе.

– Іноді мені здається, що це важлива частина Вашої роботи, – буркнула дівчина.

– Не перегинай. Я взагалі намагаюсь вибачитись, якщо ти не помітила.

– Перегинай? Я сказала, що думала.

– Я не сперечаюся з цим, але у такій ситуації думки бувають надто несподіваними. Пропоную вдати, що нічого не трапилося.

– Не назвала б їх несподіваними. Але добре, нічого не було, містере Бонс.

– Та ти…

– Ще щось?

Чоловік видихнув та продовжив:

– Так. Дякую, що врятувала мене.

– Це моя робота. Доброї ночі, містере Бонс, – поклала слухавку

– Ну і характер. Що ж, так навіть цікавіше, – посміхався Ерік, поглядаючи на краватку, яка досі валялася біля ніг. – Так навіть краще.

Тієї ночі він не пішов додому, а вона чекаючи його відходу, щоб переконатися, що з ним все добре, заснула прямо за робочим столом.

«Пом'ятий» ранок застав їх обох до початку робочого дня. Добре, що в офісі завжди був чистий одяг та ванна кімната. Мей швидко привела себе у належний вигляд і буденно бігала по кабінеті, готуючи папки, пресу та інші робочі атрибути, вправно вдаючи перед колегами, ніби прибула на роботу раніше всіх. Найважче було обманути Дебору, яка тісно спілкувалася з водієм, але на щастя, Раян вмів тримати язика за зубами.

– Деббі, я вчора прибула додому майже біля опівночі. Коли було до тебе заходити? Ми дочекалися кур’єра і Бонсу захотілося ознайомитись з документами.

– Не пощастило. Це цілковито у його стилі. Вже б заночували на роботі.

«То ми так і зробили, подруго. Так і зробили».

Те що бос ночував теж в офісі Шарлотта зрозуміла через невластиву для нього ранкову втому та непрезентабельність вигляду. Ерік завжди ідеально поголений, випрасуваний, підтримував тонус ранковими пробіжками та намагався триматися бадьоро. Сьогодні ж перед нею сидів чоловік з одноденною щетиною, вчорашньою краваткою та заспаною правою щокою.

– Доброго ранку, містере Бонс. Ви сьогодні рано приїхали.

– Так вийшло. Скасуй, будь ласка, зустріч з Хорватом і перенеси на завтра в той же час. Він вільний?

– Так, завтра з дев'ятої та до обіду відвідувачів не було.

– Я відлучуся на годину, але коли приїду, принеси мені каву та випічку Дебуа, будь-яку з шоколадною крихтою.

– Добре, містере Бонс.

– Нехай кава буде в мене до десятої. І нехай Раян з'їздить до Дебуа без тебе. Ти й так втомлюєшся.

– Дякую, містере Бонс.

 «А що це за погляд такий людяний у робочий час? Невже мучить совість, що я спала через тебе тут? Точно мучить. Так тобі й треба, навіжений ти дурень».

***

Пролетіло ще майже пів року. Ерік трохи збавив оберти своєї диктатури й став менш вибагливим. Не те що зовсім «нормальним», але чіплятися до дрібниць став рідше. Шарлотта нарешті мала хоч трохи вільного часу та навіть кілька разів відвідувала друзів у «Джетт-Сетт» і бувала на вихідні у батьків.

Вона та Дебора стали дуже близькими, що значно полегшувало життя й задовольняло потребу у душевних розмовах. Але їй так хотілось додому до рідного Хантінгтона, не на два дні, а хоч на тиждень. В місто, де навіть повітря тепер пригадувалося, як щось особливе, де її завжди чекали рідні та друзі, в яких теж життя не стояло на місці.

Дрю та Стівен заручилися, дата весілля була призначена десь на кінець весни. Дейтон поїхав жити у Флориду разом зі своєю дівчиною. Сім'я Річардс усиновили десятирічного хлопчика. Тепер їм знову було для кого жити.

За цей час саму Шарлотту перестали мучити дивні кошмари. Але сон про сеньйора Де Ангело повторювався щонайменше раз на місяць. Під час останньої поїздки додому їй вдалося відшукати флакончик з водою із саду старого італійця. Вода у посудні була звичайною, але дивуючись своїй наївності Мей забрала її з собою у  Нью-Йорк.

«Світитися має, коли зустріну справжнє кохання? Ха, певно цього чуда ніколи не побачу, як і не зустріну істинне кохання. Та чи й хочу я його зустріти? Чи вартує моє примарне бажання кохати, цілого чийогось життя, чи бодай хоч потенційної загрози на його посягання? Мей, відповідь очевидна, ти даремно її не полишила там де набрала. Скільки ж тоді в мені було надії і бажання бути комусь потрібною. Якою щасливою я була, ще не підозрюючи, що доля приготувала довічний шлях самотності».

***

Ранковий виклик Бонса зазвичай передбачав нові завдання. Шарлотта швидко, але без ентузіазму з’явилася перед ним. Чоловік оглянув похмурий вигляд помічниці і запропонував присісти, попередньо попросивши Дебору замінити Мей та принести два ванільних лате.